Закінчення, початок у газетах № 33-39, 41- 42 від 18, 25 серпня, 1,8,15,22, 29 вересня, 13, 20 жовтня 2022 року
В сім’ї Федора було двоє дітей – Антоніна та Петро. З ними обома я був знайомий. Петро жив в селі Дем’янівка. Рано помер. Антоніна мешкала в Києві. З нею та її чоловіком Михайлом Єгудіним я був знайомий, спілкувався, навіть гостював у квартирі. В них було дві дочки, але я їх знаю мало, бо коли навідувався туди, то дівчатка були ще маленькими. Обоє Єгудіни (старші) вже померли.
В Івана було троє дітей: Галина, Катерина і Микола. Дочки проживають в Києві, а Микола на його околиці – в Святошино. Вся родина зразкова. Спілкувались і до цього часу спілкуються зі мною.
Сім’я моя жила мирно і дружно. Щороку в день святкування Восьмого Березня та на день народження дружини (8 листопада) я дарував їй букети квітів і подарунки. Я ніколи не приїжджав з відряджень, щоб не придбати заздалегідь подарунки дружині й дітям.
Люди нас поважали й поважають. За сорок років праці в школі я відчував й відчуваю повагу своїх колишніх учнів.
Валентина Петрівна, вже перебуваючи на пенсії, брала активну участь у ветеранському хорі. Востаннє виступала в ньому за два тижні до своєї смерті. Вона почала часто хворіти. На її здоров’ї негативно відбилась остання складна операція. Часто серед ночі проявлявся сильний біль у грудях. Треба було викликати «швидку», але від того їй не легшало.
Я попросив сина забрати хвору в лікарню міста Хмельницького. Валентину Петрівну негайно доставили в облкардіоцентр.
20 травня я розмовляв з нею по телефону. Вона сказала, що почувається добре. 21 травня я знову зателефонував до дружини, розмовляв з нею і відчував, що голос її ніби згасає.
Валентина Петрівна і Андрій Костянтинович серед членів ветеранського хору
В ніч на 22 травня 2008 року моя дружина Валентина Ковальчук померла. Для мене це був страшний удар, як ніж у серце. Я залишився одиноким. А одинокість – це найважче у житті. І ось уже 5 років такої самотності. Я цілими днями думаю про свою Валентину, здається, що вона присутня в квартирі. На жаль, її немає. І не буде. Але пам’ять про неї завжди в моєму серці.
Проте мене рятує вміння займатись мистецтвом. Я виготовляю ікони, картини, багато малюю. Придумав оформлення своїх робіт соломкою. За своє життя я намалював, або виготовив не менше тисячі робіт. І все це дарую людям.
Радісно мені на душі від того, що відчуваю любов та шану від дітей і внуків. Вони щодня телефонують мені, приїжджають на вихідні, запрошують до себе жити. Але я хочу бути в Теофіполі. І дуже вдячний нащадкам за таку шану й увагу до мене.
На цьому, шановний читачу, я завершую свої записи, які вилились у своєрідний автобіографічний нарис. Я щасливий тим, що моя рідня велика і красива. Наступним поколінням я заповідаю продовжувати написане мною, щоб опис родоводу нашого не закінчувався. Наступним поколінням бажаю йти по життю розумною, чесною і справедливою дорогою, вміти переборювати труднощі і незгоди, не забувати корені свого роду, а примножувати його добрі традиції. Нам треба думати, як зберегти здоровим навколишній світ, а це означає – здорове життя природи і людини. Якщо ж ми цього не зробимо, то прискоримо загибель цивілізації і світу. Отож, будьмо уважними! Хай усім щастить!
А моє життя – це багаторічна школа, яка вчила мене жити і виживати в цьому складному світі. Це був мій Великий Вчитель. Я вдячний своїй матері і школі життя за те, що допомогли мені стати таким, яким я є.
З повагою до читача –
Андрій Костянтинович КОВАЛЬЧУК,
який родом із Троянівки, а нині –
мешканець Теофіполя.
Липень – серпень 2013 року.
АВТОБІОГРАФІЯ
Я, Ковальчук Андрій Костянтинович, народився 8 грудня 1930 року в селі Троянівка Теофіпольського району Хмельницької області в сім’ї селян. У неповні шість років залишився без батька, який працював у колгоспі конюхом. Батько застудився і молодим помер від запалення легенів. Ми залишились удвох з матір’ю. Нікому в житті не бажаю такого важкого життя, яким було наше.
1938 року я пішов до першого класу Троянівської початкової школи. 1941 року закінчив три класи і за кожен був удостоєний Похвальної грамоти.
Вчитись мені було легко, бо дядько Прокіп – батьків брат – ще в шість років навчив мене читати і писати.
Після визволення району від німецьких окупантів в березні 1944 року, в свої неповні чотирнадцять років, я пішов працювати в колгосп на різних роботах аж по 1950 рік. Одночасно навчався в Теофіпольській середній школі, в яку вступив 1945 року, минаючи четвертий клас, зразу пішов у п’ятий. Часто доводилось пропускати школу, тому що треба було йти на роботу в колгосп.
За сумлінну працю ( в неповні шістнадцять років) в червні 1946 року я був нагороджений медаллю «За доблесну працю в період Великої Вітчизняної війни».
Маючи добру пам’ять, вчився я добре. Щоправда, навчання в школі за 8, 9, 10 класи було платне – 300 карбованців за рік. Грошей не було, а бажання вчитися було велике. Оскільки я був редактором загальношкільної стінної газети, мав певний нахил до журналістики, то вирішив вдатися до заробітків на гонорарах. Написав кілька заміток до республіканської газети
«Молодь України». Через деякий час почали їх друкувати, а мені надсилали гонорар. Ці гроші я віддавав за навчання в школі і матері -- заплатити податки. Згодом я став позаштатним кореспондентом газети «Молодь України».
По закінченню школи мріяв вступити до Київського художнього інституту, але через нестатки не поїхав туди на іспити, а почав працювати в Кунчанській семирічній школі старшим піонервожатим, куди був призначений райвідділом освіти. Працював там до грудня 1951 року, бо цього ж місяця був направлений райвійськкоматом на навчання в військове училище зв’язку в місто Тбілісі, яке закінчив і отримав звання лейтенанта. Як відмінника навчання, мене залишили на посаді командира взводу в цьому училищі. Готувався вступати до військової академії, але у зв’язку з хворобою матері, яка жила одиноко в Троянівці, змушений був подати рапорт на звільнення зі служби в рядах армії, і в 1954 році приїхав додому. Проте на цьому моя служба не завершилась, бо довелося ще кілька разів побувати на військових зборах по перепідготовці офіцерів запасу та закінчити в Києві спецшколу служби безпеки країни. Маю звання майора, щоправда – вже у відставці.
Півроку працював учителем у Волицькій семирічній школі, а потім мене запросили на посаду інструктора Теофіпольського райкому комсомолу. Одночасно вступив на заочне навчання в Одеський державний університет, який на відмінно закінчив в 1960 році за спеціальністю « вчитель хімії та біології середньої школи та фізіолог рослин» з правом працювати на будь-якій дослідно-рослинній станції.
Потім працював другим секретарем райкому комсомолу, інструктором Теофіпольського райкому партії, а далі -- інструктором Хмельницького обкому партії по Теофіпольському районі.
При реформуванні районів мене послали завідувачем організаційним відділом Волочиського райкому партії. Але я кілька разів звертався в Центральний Комітет Компартії України з проханням дати мені можливість працювати в школі. Прохання моє задовольнили і я почав працювати вчителем хімії в Теофіпольській середній школі номер один включно по 1999 рік.
Двадцять три роки я працював головою методичного об’єднання вчителів хімії Теофіпольщини, керівником школи передового досвіду з хімії. Учні моїх виховних класів працювали політінформаторами, лекторами в школі. Багато сил та творчої енергії доклав я, аби створити в нашому навчальному закладі шкільний кінотеатр.
За період роботи в школі мені присвоєно звання «Відмінник освіти України», першим і єдиним на той час в районі отримав звання «Вчитель- методист».
За сумлінну працю та успіхи в шкільній навчально-виховній роботі я нагороджений Почесною грамотою Міністерства освіти і ЦК ВЦРПС Союзу РСР та багатьма грамотами установ та відомств України. Обласний відділ освіти зробив подання, що було підтверджено Міністерством освіти України, про присвоєння мені звання «Заслужений вчитель Радянського Союзу». Ці документи свого часу направили в Міністерство освіти СРСР в Москву, але, на жаль, не судилося: той період часу потрапив під розвал Радянського Союзу. То ж документи в Москві так й пішли у небуття без відповідного результату.
А ще мною розроблений збірник задач з хімії виробничого змісту із 500 задач.
