Продовження, початок у газетах № 33-36 від 18, 25 серпня, 1 та 8 вересня 2022 року
Ще перед початком війни німці засилали на нашу територію диверсантів в червоноармійській формі, які ховались в житах, перерізали дроти телефонного зв’язку, сіяли серед населення паніку. З району була дана вказівка виловлювати їх. Наші молоді хлопці верхи на конях їздили по житах, вишукуючи диверсантів. Траплялись випадки, коли їх виловлювали і відправляли в райцентр.
Відступаючи, наші війська залишали в різних місцях купи боєприпасів: патрони, міни, гранати, снаряди. За селом була залишена навіть танкетка (легкий танк). Хлопчача цікавість до зброї закінчувалась трагічно. Розбираючи вибухонебезпечну зброю, кілька хлопчаків загинуло, деякі отримали поранення. Здебільшого ми виймали зі снарядів боєголовку, а з гільз – порох. Він подібний до вермішелі. Я взяв такого пороху в торбинку і приніс додому. Він дуже пригодився. Вдома ми мали кілька пляшок гасу для лампи, але не було сірників. Магазини ж у Теофіполі були розграбовані населенням. Як бути без сірників? Тому повернулись до давнього способу добування вогню: брали камінь кременю і кресало, яке робили зі стального напилка або іншої сталі. Іскри запалювали пучку пороху, а той – губку. Ось вам і вогонь!
Я з дитинства любив ліпити з глини різних тварин та малювати. Модно було прикрашати стіни хати, намальованими на газеті червоною та зеленою фарбами квітами. Я малював собі, сусідам, знайомим, Вирізав також з паперу ножицями різні візерунки і прикрашав ними хату.
Коли почалась окупація, то німці замість колгоспів організували господарства з назвою «загальний двір», а село поділили на десятки, до яких входили по десять дворів. Виконували ті ж роботи, що й в колгоспі, але бригадир визначав людей на різні роботи, в тому числі й кому йти в поле орати кіньми. Я часто ходив за матір на оранку, щоб водити коней в плузі. Всі роботи в загальному дворі, крім голови і старости, контролював німець-наглядач. За незначну провину він бив людей гумовою палицею.
Землю спочатку розділили по дворах – на кількість осіб, яка там проживала. Чоловіки, котрі не були призвані в армію, або втекли з фронту (а такі були в селі),стали повновладними господарями в Троянівці. Вони розбирали колгоспні будівлі, забрали собі кращі землі з посівами, а таким, як моя мати, дали найгірше. Ось тоді німці й вирішили утворити «загальний двір» і весь врожай забирали й вивозили.
Саме тоді в селі появились серед односельців німецькі прислужники, які постійно пиячили та робили все у своїх інтересах. Вони були господарями села, а ми з матір’ю та нам подібні, чиї господарі були на фронті, бідували.
Зима 1944 року. Фронт уже наближався до нашої Кам’янець-Подільської області (нині Хмельницька область). Німці відступали. Люди ж, в основному, ніякої інформації про війну не мали. З січня 1944 року німці на східній околиці Теофіполя – від греблі і через парк аж до берега - готували широкі і глибокі протитанкові рови.
Старости і бригадири усього району звозили на цю роботу в основному жінок і чоловіків старшого віку. Кайло і заступ були основними засобами праці. Люди з дальніх сіл ночували в старій школі (нині на тому місці стоїть музична школа), спали прямо на підлозі. Ті, хто мешкав у ближніх селах, в тому числі й з Троянівки, - ходили додому. А вранці на восьму годину вже всі були на роботі.
В дядька Харитона був невеличкий кінь Сірко. То ж мій двоюрідний брат Андрій щоранку запрягав коня в сани і віз мою матір копати оті трикляті окопи. Ввечері вони приїжджали знову додому.
Але ж більшість днів ходили пішки і бригадир Андрій Олексюк приводив їх до німецького наглядача для подальшої непосильної праці. Мати моя ходила майже босоніж, бо чоботи порвались, а йти мусиш, бо рахують всіх за списком.
Я з дядьком Харитоном робимо з прядива плетені тонкі мотузочки. Потім їх добре просмолюємо і дерев’яними цвяхами прибиваємо по підошві чобота, а далі заливаємо все смолою. Підошва є! Отже, знову до роботи: рити окопи. Ось такий був з мене «реставратор» взуття.
Під кінець лютого, вже перед визволенням нашого району, коли бригадир привів людей на роботу, надійшла команда вишикуватись у дві колони: чоловіки і жінки окремо. Чоловіків погнали в напрямку Війтівець, аж до села Соломна, де їх на ніч зачинили у двоповерховій школі.
Вночі партизани, знищивши охорону, звільнили чоловіків.
Щодо колони жінок, в якій була й моя мати, то її погнали на горбок біля дота аж в глибину долини, що йде від села Михнівка. З обох боків поставили кулемети і готувались усіх там розстріляти. Був страшний крик і плач. Але раптом приїхав німецький офіцер і відмінив страту. Натомість наказав розбігатись по домівках. Отак люди залишились живими.
Мати прийшла додому вже пізнім вечором. Перелякана, з плачем. Але жива.
Через два дні рано-вранці, 4 березня, в Троянівку ввійшли радянські війська. Весна того року була рання. Сніг лежав лише в долинах. Крига на річці скресла. Земля розмерзлась, суцільна болотнеча. Техніка пройти не може. Солдати йдуть всі заляпані болотом. Але нам радісно було – наші прийшли.
Німці, відступаючи, спалили село Караїну і розстріляли майже всіх її мешканців. Лише небагатьом вдалося врятуватися. Нам із свого села було видно полум’я тієї пожежі.
Війна ще продовжувалась, а у звільнених районах вже думали про відбудову зруйнованого війною господарства. Виконувати ці роботи мали в основному чоловіки похилого віку. За помічників були жінки та підлітки.
Завдяки ранній весні розпочалась посівна кампанія. 20 березня засіяли перші гектари вівса в Троянівці. Зібравши насіння, почали сіяти інші ярі культури.
І тут стрілися з труднощами: поля зарослі пирієм та іншими бур’янами. Коней залишилось мало. Ми орали землю маленькими плугами, в які було запряжено по двоє коней. А ми, хлопці-підлітки, були напіводягненими та босими, щоденно з раннього ранку до пізнього вечора трудились в полі: орали, ралили, боронували. Ходили напівголодними. Старі чоловіки засівали ниву вручну: носить через плече надягнену сівеньку (пристосований мішок) і розсипає жменею насіння. Пізніше я й сам щороку так сіяв на своєму городі жито.
А де ж брали насіння? Його носили жінки на плечах аж із станції Ляхівці (нинішнє Білогір’я). Держава допомагала насінням. А ось доставити його в наш район за 25 кілометрів не було чим. Тому й носили на жіночих плечах. Треба сказати, що жінки й боронували поля. Але не кіньми, а своїми домашніми годувальницями. Корів запрягали і ті тягнули борони. Іншого виходу не було. Адже колгоспи своїх ферм тоді не мали.
То ж одночасно з рослинництвом виникала потреба в тваринницькій галузі. І не як тяглової сили, а як рентабельної галузі в майбутньому. Колгоспи розпочали примусову контрактацію новонароджених тварин в господарствах селян, обіцяючи колись повернути взяте в борг. То ж селяни були вимушені здавати телят в колгосп, хоча ніхто й ніколи їм нічого не повернув. Зарубіжних грошових запозичень СРСР не брав, та й ніхто їх не прагнув нам давати. Вся відбудова держави після воєнної розрухи лягла на плечі нашого населення. Крім всіляких податків існувало ще примусове підписування на облігації займу. Треба сказати, що облігації розігрувались і дехто навіть виграв якісь гроші. Населення жило дуже бідно, працювало надто важко й майже задарма, бо зароблені в колгоспі гроші відраховувались на облігації.
Крім того, кожен двір повинен був здати державі за рік 40 кілограмів м’яса (можна було здати певною сумою грошей), великий грошовий податок, здати 200 штук яєць, а на молочарню 300 літрів молока.
У нас з матір’ю була корова, але ми молочної продукції майже не споживали. Окрім того, що здавали державі, мати несла на базар для продажу масло, сир, сметану, щоб виручені гроші пішли на податки. Ходили ж я та моя мати в поношеній одежі з домотканого полотна.
Ще раз наголошу: важко, дуже важко жилося всім, а нам з матір’ю - тим більше.
Але своїми силами, в нелегких умовах держава до 1950 року в основному відбудувала зруйноване війною народне господарство. За п’ять років. З 1 березня 1950 року держава почала знижувати ціни на хліб та хлібобулочні вироби, на ситець та інші промислові товари. Вистраждані люди з радістю чекали наступного першого березня.
Так було. А тепер? У нашій незалежній Україні за двадцять років ціни ростуть на все. Шириться безробіття з вини держави. Появились мільйонери, мільярдери і на фоні них – маса людей злиденних, без завтрашнього дня…
Назавжди залишається в пам’яті радісний і одночасно сумний день 9 травня – День Перемоги. Це дійсно свято зі сльозами на очах. Той день був сонячним, світлим і яскравим. А навкруг цвіли садки… В нашій Троянівській сільській церкві цілий день дзвонили дзвони. Люди поверталися до мирного життя.
У цей час в Теофіполі було відновлено роботу середньої школи. У вересні 1945 року розпочався набір учнів. Я до війни закінчив три класи Троянівської початкової школи. І кожен клас, до речі, з Похвальною грамотою. Та за роки війни відвик від навчання. Тому й не думав далі вчитися, бо треба було заробляти якусь копійчину в колгоспі, щоб допомогти матері з тими нестатками. Але все змінилося, коли до нас додому завітала вчителька Теофіпольської десятирічної школи Софія Степанівна Соломонова. В неї місія була проста: запропонувала мені продовжувати навчання в їхній школі. Я поставив свою вимогу: піду, якщо мене зарахують до п’ятого класу. Софія Степанівна погодилася.
І я вже учень Теофіпольської десятирічки. Навчання давалося легко. Важкувато було тільки з математикою, бо дроби вивчають у четвертому класі, а продовжують у п’ятому. Та я не з тих, хто пасує перед труднощами. Вивчив, подолав цю перешкоду в науці.
Писали ми тоді дерев’яними ручками з пером №38, вмакаючи його в чорнило. То ж ходив я з Троянівки до Теофіполя ще й з чорнильницею, в якій розчиняли водою порошок чорної або синьої порошкових фарб.
Гірше було із зошитами та підручниками. Їх не було де купити. Та й грошей не мали на таку покупку. Мене ж виручала моя добра пам’ять: послухав учителя, а на другий день прочитав на перерві – і відповідаю. Гарна оцінка забезпечена.
Зошитів теж випускали мало. Продавали нам їх у школі по кілька штук на учня.
Бувало так, що йду опівночі за два кілометри з величезним мішком (лантухом) до скирти аби поцупити соломи. А вже вдома зріжемо солому на січкарні, щоб вранці мати занесла січку в Теофіполь до вчителя Піжицького, а той дасть за це кілька зошитів. Доводилось мені писати на різному папері, що слугував за зошита.
Часто я пропускав уроки і не ходив до школи, бо в той час у колгоспі не було кому працювати: чоловіки ще не всі повернулись з армії, то бригадир просив підсобити.
З Троянівки до Теофіполя в школу ходило троє учнів – я, Сергій Слідзюк та Петро Птащук, а зі Строків – Григорій Шайдюк. Хлопці рідко пропускали школу, бо їхні батьки ходили на роботу. То ж я брав завдання в Сергія і ввечері готував уроки на завтра.
Я вже згадував, що в селі не було ні електрики, ні радіо. Користувались люди гасовими лампами. В нас лампа була маленька. Змайстрував її я власноручно. Взяв пляшечку з-під чорнила, в п’ятикопійчаній монеті зробив дірку, заправивши туди гнотик із сукна, прилаштував це до нижньої частини патронної гільзи. Налив у пляшечку гасу і запалив. Ось вам і лампа!
Сірників ще мало випускали на той час. У селі вони були великим дефіцитом. Я добував вогонь кресалом. Береться шматочок стального напилка, шматочок каменя кременя і так звана губка. Губкою служила вата, або бирка з лепехи, вимочена в коров’ячій сечі і висушена. Кладеш на кремінь губку, притискаєш її великим пальцем лівої руки, а кресалом б’єш по кременю, висікаючи іскру. Іскра, потрапляючи на губку, повинна її запалити. Для цього швиденько дмухаєш, щоб губка розгорілася. Тоді запалюєш від неї тоненьку дерев’яну скалочку. А щоб скалочка швидко та яскраво загорілася, то я клав маленьку пучку пороху від снаряда. Порох займався добре. Так отримували ми вогонь.
Правда, коли розводиш вогонь вдень, то бачиш, де б’єш кресалом, а вночі, в темряві, часто-густо вдаряєш по пальцеві. Нелегко було, але треба було жити і виживати.
Під час літніх канікул мені доручили в колгоспі надто відповідальну роботу: працювати біля жниварки. Жниварка – це такий механізм, який косить жито, пшеницю і тому подібне. Скидає скошене в пучки, які потім жінки в’яжуть перевеслами і складають у півкопи (30 снопів). Щоб ви знали, у жниварку запрягають четверо коней: двоє біля самої жниварки, а ще двоє – попереду них. На одному з передніх коней сиджу я, а на жниварці – чоловік старшого віку на ім’я Семен. Моє завдання – цілий день, сидячи на коні, водити упряжку так, щоб жниварка йшла впритул до пшениці, а Семен слідкує, щоб агрегат йшов правильно і вчасно скидалось на стерню скошене. Уявити навіть страшно – цілий день на коневі в такий жаркий жнивний день, під палючим сонцем. Але треба було якось витримувати таке навантаження на підлітковий організм. То ж три роки -1946, 1947,1948 – я проводив шкільні канікули верхи на конях. І брали мене на цю роботу тому, що я завжди сумлінно ставився до виконання дорученої справи.
Після жнивування я разом з іншими підлітками вдень і вночі звозили возами з поля снопи в ожереди. Особливо важко було вночі. В темряві складеш снопи трішечки нерівно і можеш перевернутися, після чого змушений складати ті ж снопи й на того самого воза вдруге.
Приємно, що моя праця увінчалася успіхом: 26 червня 1946 року мене і ще кількох хлопців нагородили медаллю «За доблесну працю в період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945рр.». Моїй радості не було меж! А мені тоді виповнилося лише п’ятнадцять з половиною років. Чи можуть уявити собі таке нинішні п’ятнадцятирічні хлопчаки?
Андрій Ковальчук
Продовження в наступному номері
