Я прочитав цю збірочку не тільки очима, а й своєю чутливою душею. 

Добігав до кінця лютий 2022 і 24 його дня на нашу святу українську землю, подарованому нам Творцем, звалилася чорна біда – заграла в жилах сучасної московської орди, шизофреніка путіна кров хана Батия, змішана з алкоголем, і вона, вищирівши свою звірину, скажену, запінену  пащеку, вже відкрито посунула на нас, мирних українців.

А я з важкими думами в своїй білій голові(25 лютого мені стукнуло 85!) шкандибаю на пошту отримати бандерольку з виданою свіженькою книжечкою поетичних та прозових творів членів Новоставецького поетичного клубу «Ліра», висланої мені моєю дорогою сусідкою по наших селах Галиною Журбою (Фесун). Але замість бандерольки я приніс додому посилку, відкриваю, знімаю яскраву, кольорову серветку, а звідти дмухнула на мене і досі пам'ятним запахом нашого осіннього саду: то духмяні зимові яблучка, такі чистесенькі, без жодної плямки, з хвостиками видали той аромат. Вибрав, поцілував останнє, - і аж під ними лежала бандеролька з тою книжечкою.

Відкриваю, а на мене здалека дивиться Тарас Григорович Шевченко на фоні густої пишної зелені, під постаментом стоять два кошички з квітами. А нижче, на чистенькому, блакитному небесному фоні, читаю слова: Душі цілюще джерело. Збірка літературно-поетичних творів.

Боженьку! Які три слова! А в моєму ж рідному вистражданому Святтці ( в часи пам'ятної епохи мороку «вєрниє» всадили на його чолі тавро – Мануїльске(?!) завжди били і досі б'ють чотири природні джерела, які також в моїй душі освіжають її.

Перевертаю книжечку на другу сторону – а там на тому ж небесному ніжному фоні  дуже естетично вкомпоновані вісім кольорових світлин з портретами авторів творів з їхніми іменами – Леоніда Левицького (поет-фронтовик), Ганни Верхогляд (на жаль, вже покійна, прекрасна вчителька української мови та літератури), Євгенії Кренціглової(тепер проживає у Великобританії коло дочки), Галини Журби, Миколи Гаврилюка, Світлани Кислюк, Валерія Поліщука, Ростислава Стріхара. Прекрасний дизайн! Як приємно мати на руках таку книжечку! Яка електронна ккнижка таке замінить? Таке цілюще джерельце треба чути на дотик!

Починаю листати сторінки збірочки… Як зі смаком скомпоноване все: портрети авторів, їх коротенькі біографічні дані, вірші, проза, ілюстрації до них.

Вписані сюди якісні кольорові світлини з різних громадських заходів, проведених в селі – вміють працьовиті, талановиті жителі Новоставець самовіддано трудитися, вміють і культурно відпочивати за святковим столом.

Цікаві фото, присвячені роботі Теофіпольської Філії ПрАТ «Зернопродукт МХП», спонсора того видання книжечки. Честь і хвала таким людям!

І ось добрався я до останньої сторінки збірочки – а там на кольоровій світлині вже повністю розгорнута панорама села Новоставці – центр села з пам'ятником нашому Генію, Пророку,  Батьку нашої вдячної української нації, якого нам послав Бог. І він, будучи розіп'ятим в царській солдатській неволі, всерівно писав, ховав написане, і врятував Україну, яка задихаючись від фізичного та духовного болю, вже вмирала, вмирала заборонена мова.

Дивлюсь на ту панораму, на ту красу, - як Тарасу Григоровичу затишно тут: на задньому пплані  - густий зелений фон, на якому так грає золота бронза бюста Шевченку. А погляньте  на ту вишито-встелену кольоровими плитками пряму чистесеньку декоративну доріжку, яка веде до Тараса, - по ній урочисто йдуть вдячні пра-пра-правнуки поклонитися йому, покласти квіти! А по боках тої доріжки доглянутий, охайний, чистесенький трав'яний газон. Яка краса!

Не витримую і тут же телефоную Галині Василівні, дякую за такий несподіваний подарунок мені, за поздоровлення з моїм 85-річчям і питаю: що написано на розмальованих з тризубами стелах? І вона тут же напам'ять декламує рядки  Володимира Сосюри з його поезії «Любіть Україну» і рядки нашого Пророка:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть!..

Які вічні ці слова! А його «Кобзар» - то наша національна Біблія, яка лежить поруч з Божою!

Я розчулений такою глибокою любов'ю патріотів Новоставець, свого рідного краю до нашого Шевченка, до його Слова, яке він поставив на сторожі нашої милої України. І хай то буде прикладом для інших!

Намилувавшись дизайном книжечки, почав читати. Епіграфом взяті слова нашого Пророка:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та наголос – більш нічого.

А серце б'ється, ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той,  і ті слова

Йдуть меж люди!

Читав збірочку з великим задоволенням, попиваючи водичку з цілющих джерел ваших душ, торкаючись струн ваших сердець. Прочитав… Глибокий вечір… Безсонна ніч… Надворі гудуть сирени повітряної тривоги. Ніч – куди бігти? Лежу. Чую – десь в глибині душі почало бити і її цілюще джерельце. І ото струмочком з нього до Новоставець, до вас, мої дорогі краяни, тече мій відгук на вашу чудову книжечку.

В збірочці зібрані твори вісьмох авторів з їх портретами, а є ще імена двох – Ганни Король та Людмили Маринюк. Серед всіх є корінні, рідні сини і дочки Новоставець, а є і вдячні прийомні. Але всіх їх об'єднує щедра любов до села, рідного краю, рідної землі, її природи. І кожний дуже душевно пише про все це.

Якби я  тримав в руках, читав написане в цій збірочці, в моєму рідному, дорогому Святці – я тут же, якщо не пішки з паличкою, не машиною, то птахом полетів би в Новоставці, відшукав би добродійку Світлану Кислюк, низенько вклонився б їй, ніжно-ніжно обняв, поцілував руки!

Як все нею чудово впорядковане, продумане, розкладене! Переконливе вступне слово: «Автори не мають спеціальної освіти, в кожного своє розуміння канонів поезії, але їх усіх об'єднує любов до рідного краю, до природи, де знаходять вони цілюще джерело душі. Всі вони члени поетичного клубу «Ліра» при Новоставецькому сільському будинку культури. Ці, написані від душі, щирі твори не залишили нас байдужими… Духовно бідною залишається та людина, якій байдуже поетичне слово».

Дуже люблю поезію, а писати вірші не вмію. Ото й пишу свій щирий, сердечний відгук на цю чудову збірочку  талановитих творів моїх дорогих краян. А наша рідна народна газета «Життя Теофіпольщини» зразу все донесе до своїх читачів. Я не літературознавець, не літературний критик, не філолог, я архітектор з душею селянина, і дуже тим горджуся, - люблю село, природу, люблю свою професію, мистецтво, поезію, романтичну прозу. Тому то спочатку приділив таку значну увагу дизайну книжечки. Але як лоскоче душу несподівана метафора, символ, порівняння, образ,  дзвінка рима, епітети, чим багата збірочка. До речі, процитую три рядочки з вірша нашого, світлої пам'яті, 95-літнього патріарха української літератури, в'язня гітлерівських та сталінських сибірських таборів, мого старшого побратима Миколи Петренка, поезію якого я обожнююю:

…Так, можна на рими нанести позолоту,

Та я не золотим пером пишу,

А колючками табірного дроту!

А всередині збірочки «…ллється з серця, як з відерця, рідна мова колискова». Ото вона, така мелодійна, витікає із цілющого джерельця Новоставецької «Ліри». А ще нам не моргали «Зорі над Полквою»! Як тою нашою рідною, материнською мовою тепло, душевно, зворушливо пишуть автори про своє рідне село, рідний край, про красу нашої рідної землі, її природу! Як вони люблять свій ставочок, свою річечку Полкву з вербами! Читаючи все це, уявляю, як та мила річечка протікає крізь ваші серця, дорогі краяни, і несе свої води в безмір – у море. І ніколи не обміліє вона – бо живлять її не тільки глибинні води рідної землі, зливи,  грози, а й скапують у неї сльози матерів, які ще й досі синів виглядають.

Автори збірочки, пишучи про природу, розмовляють з нею, як з живою. «Хай розкаже берізка моя, чом  сумує так завжди вона?» Чому задумалась верба, «…над ярочком в воду заглядає?».  Чому «природа – як дитя, що в сльозах сміється?».

А як шкода хату батьків, якій боляче від «тріщин-ран» в стінах. Чому занедбані криниці, в яких ледве-ледве «б'ється серце»? Як те все хвилює авторів.

Прочитавши коротеньке оповіддання  про косаря – ох, як мені захотілося вже завтра, ще до сходу сонця, встати, кинути свою палку, взяти в руки косу і піти косити, згадати 6-7-8-9-10 класи, мамин берег (луг), згадати, як «сріблиста роса падає на землю, на босі ноги  та почути:

• На добридень! - гукнуло сонечко.
• Щиро вдячний! – усміхнувся б я…
• Шух – шух – шух!
• Що значить любити літературне слово!

Важливою людською якістю є здатність співчувати іншому. І як про це чуйно, зворушливо душевно пишуть автори, скільки теплих, ніжних слів присвячено мамі, бабусі, маденьким діточкам.

«Пригадую я мамині печальні очі,

Сини пішли надовго з-під її крила»…

А так, як добра, ласкава бабуся, «ніхто не вмів взяти дитинча з рук молодої мами, розповити, положити в купіль (чи з любистку, чи з череди) і викупати». А потім вийняти з купеля і віддати мамі, а та вже з «пазухи витягне йому мамину цицю»…

«Мати! Мама! Матуся! Ненька! Найперші, найкращі, наймиліші слова в усьому живому світі. Як вона тліє вічним вогнем болю від розлуки зі своїм дитям, тліє вогнем пекучим, невидимим, незгасним…»

«Війна! Яке страшне це слово!

Сльози, зойки, - стогін і пролита кров».

Якого сина України, який талант вбила Друга світова війна! То вже про нього, про поета-воїна Леоніда Левицького, написала Людмила Маринюк. Так соколом високо-високо в небо злетів він! І залишився там недоспіваною піснею…

Лірик, романтик, як він любив рідну землю, красу її природи, як трепетно писав про неї, будучи студентом!

«Вся природа, як дитя,

Що в сльозах сміється».

Повторив ще раз ту метафору. А ось тою картиною, написаною словами, я зачарований, бо ж сам любив малювати.

«Природи нерозлиті чари

П'янять і збуджують мене.

Малюю кучеряві хмари,

Хіба їх лірик обмине?

Намалював ліси далекі,

Поля, обвітрені давно.

І тільки журавлиний клекіт

Не міг спіймать на полотно».

Яка поезія! І раптом в неї врізається такий колючий контраст – проклята війна:

«Прощавайте, друзі, рідний дім!

Бери, товарише, гвинтівку, -

Вітчизна в бій зове. Ходім!»

Як актуально сьогодні – пройшло 79 років, як перестало битися серце воїна-поета, а він сьогодні кличе нас звідти брати в руки зброю і бити вже другого ворога і та

«Фашистська сарана несита

В священнім скорчиться вогні».

Зараз та дика варварська путіно-ординська війна з болем проходить крізь нас. Скільки вже нових могил насипано на сході, півдні, півночі України… Стоять на них хрести в скверах, на обочинах доріг, на городах, коло хат.

« А хрест – то батько, син, коханий, брат,

Чиясь рідня, надія, і чиєсь кохання.»

Образно сказано.

За часи нашої Незалежності чомусь геть зник український гумор. А в Новоставцях він живе – гумористичні твори друкуються в періодичних виданнях. Є вони і в цій збірочці. Посміхався і я:

«Свято, мужики чаркують,

Не завди журитись. Після п'ятої я чую,

Почали жалітись.

От моя на фермі робить.

Якщо вип'ю на будні,

Матюки, що для худоби, дістаються всі мені».

Збірочку читаймо і дітям, онукам, де йдеться про мам, бабусь. Дитинка засміється, і коли почує розповідь про молодого півника – «гребенатого розбишаку», якого розбудив в курнику ясний місяць, і той спросоння дуже рано голосно розбудив своїх сонних курочок, але спохватився і зразу вимкнув свого «будильника».

«Нехай у цих волошкових очах

Ніколи ми не побачимо болю!»

Господиньку! А ось на сьогоднішній день (16 липня) уже вбито понад 350 українських дітей, малюків, і сотні-сотні поранені. Упирі, вбивці, нелюди, мерзотники, гади!  Буде страшний суд над вами!

Дуже жива, цікава, різнобарвна, об'ємна по тематиці, по змісту збірочка. Написана вишуканою рідною, солов'їною мовою, однією з найкращих мов світу. Як в ній шанується Шевченкове слово, яке він поставив на сторожі України!

Дуже тішусь, дуже радий, що тримаю в руках таку чудово видану книжечку з мого рідного краю. Я розділяю ту радість разом з вами, дорогі мої краяни. Сердечно дякую всім авторам і особисто шановній Галині Фесун ((Журбі) за такий цінний подарунок.

Володимир  Блюсюк, архітектор, липень 2022 року, Львів