Жили ми в Ірпіні в добротному приватному будинку, я працювала у виховному відділі Податкового Університету, чоловік Михайло - електриком, ростили 14-річного сина, доглядали мою хвору маму. Все в нас було добре, стабільно, ми вірили в краще, в європейське майбутнє України. Але наше мирне, спокійне життя перекреслив ранок 24 лютого. День, який ми ніколи не забудемо, день, коли почалася страшна, нечувана, кривава війна. Ми сиділи в підвалі, коли виходили, бачили загиблих, поранених, бачили поруйновані будівлі. Ми бачили смерть та розруху. Наше містечко російські загарбники просто знищували. На восьмий день ми виїхали з гарного, рідного Ірпіня. Наш будинок був пошкоджений, був зруйнований дах, повибивані вікна. Виїхали в чому були, взяли лише документи. Чоловік залишився, адже вже був бійцем територіальної оборони. З нами поїхала ще одна сім'я, мама і троє дітей.
Але ми вже знали, куди ми їдемо. Ми їхали у Поляхову. Яке щастя, що 20 років тому, на відпочинку в Одесі я познайомилася з Тетяною Маковоз. 20 років ми спілкувалися, дружили, і от, коли сталася така біда, коли потрібно було рятувати своє життя, Тетяна Іванівна запропонувала нам приїхати у Поляхову. Допомогла нам з житлом, домовилася з Володимиром Олександровичем та Лілією Петрівною Бобиками. Що це за добрі, прекрасні люди! Вони дозволили нам поселитися у будинку, який їм належав, допомогли тут облаштуватися. Сталося це 5 березня. Треба було нам і ковдри, і подушки, і постільну білизну, і продукти, і холодильник, і пральну машину. Тож і вони, і Тетяна Іванівна, і її мама Лідія Олексіївна дуже нам допомогли. Ще ж дали ж нам курей, пшениці, маємо свої свіжі яйця.
А ще Лідія Олексіївна, як досвідчений педагог, надала психологічну допомогу нашим дітям, адже, однозначно, їх психіка була травмована. Дуже допомогла нам і продовжує допомагати Ольга Анатоліївна Бобик, адже моя мама, Любов Михайлівна, після інсульту, без догляду її залишити не можна. Тож коли мені треба переїхати в Теофіполь по справах чи в лікарню, Ольга Анатоліївна завжди послухає, прийде та наглядає за мамою. Ще ж допоможе з транспортом, дасть добру пораду.
Ми щиро дякуємо цим добрим, щирим, милосердним людям. Бо тут, у Поляховій, ми знайшли душевний спокій, маємо дах над головою, маємо що їсти, знаємо, що є люди, які завжди допоможуть та підтримають. Також дякуємо і директору Центру соціальних послуг Мирославі Валентинівні Майдан, адже турбувалася, надавала гуманітарну допомогу і продовжує турбуватися про нас. Таких людей мало, але, слава Богу, що вони нам зустрілися.
Поки що повернутися додому не можемо. Чоловік почав ремонтувати наш дім, але на це треба багато грошей, а комісія, яка мала встановити обсяги пошкоджень та визначити суму відшкодування, ще навіть не приходила.
Та віримо, що це станеться, що повернемося додому, що закінчиться війна, настане перемога. Але ніколи не забудемо того, що нам довелося пережити, ніколи не простимо. Ми – не брати, і ніколи ними не будемо. І ніколи не забудемо, як ми жили в Поляховій, як на допомагали люди.
Надія Панченко, село Поляхова
