Прожила я вже немало років, але траплялися мені на життєвій дорозі добрі та щирі люди. Були і мої ровесники, а були такі, що мені в діти годилися. І знаходила я з ними спільну мову, дружили роками, були і залишаємося до цього часу справжніми друзями.

От якось лежала я в Теофіпольській лікарні зі своїм внуком. Був він вже у третьому класі, мама на роботі, а самого не покинеш, ще ж малий. І лежала поруч зі своїм синочком Сашею, ровесником молода жіночка, вчителька Галина Данилівна з Лютарівки. Боже, як тоді ми вже подружилися, як рідні люди. Що в мене було, що в неї, ділилися, як мати з дочкою.

І дружимо до цього часу. Приїздила вона до мене з чоловіком Сергієм Миколайовичем, з хлопцями Женьою та Сашею. Що то за хороші, добрі, приязні люди. І я знала, що в них робиться, а вона, що в мене. Раділа я за її хлопців, що такі розумні, порядні, що самі дають собі раду.

Знала я, що вони вже на війні, переживала, молилася за них. А що вже мама, Галина Данилівна, то словами переказати не можна. І от взнаю я, що загинув менший, Саша Гук. Боже правий! Чому ж не зберіг таку золоту дитину?! Чи ж є на світі справедливість?

Розділяю всією душею таке страшне горе цієї родини, та нема в мене слів для розради. Бо хіба вони є? Чи можна змиритися з такою бідою? Ніколи не прощу, прокляті орки, щоб ви всі згинули до останнього коліна!

Світлана Руденко зі своєю родиною, село Волиця-Польова