Ця історія про війну. Війну, яка торкнулася кожного українця. Війну, яка принесла смерть, муки, руїни, перекреслила звичне мирне життя мирних людей. Війну, яка змусила мільйони  жителів Сходу, Півдня та Півночі нашої країни рятуватися від неї, покинути все нажите, покинути  рідні домівки та десь спотикатися, починати своє життя знову.

61-річний Леонід Бурдун зі своєю родиною проживав у селищі Березнегувате Миколаївської області. До реформи це був районний центр, тепер це центр Березнегуватської громади Баштанського району. Розташоване селище трохи на північний схід від знаменитої Снігурівки. Проживав у своєму будинку, був вже на пенсії, 33 рік відпрацював ветеринарним лікарем.

• В страшному сні ми не могли собі уявити,- розказує Леонід Петрович, - що таке може бути, що почнеться така страшна війна. А ми опинилися в її епіцентрі, в сірій зоні, між нашими, українськими військовими підрозділами та російськими загарбниками. Вони нас щодня обстрілювали, чим тільки можна. Місяць ми просиділи в підвалі, з дня на день чекали, що наші виб'ють їх з Снігурівки, поженуть до Криму, та сили ж були нерівні, це ж просто ординська навала. І з от ми прийняли рішення виїхати з рідних місць, бо вже просто не було виходу. 24 березня ми опинилися в Теофіполі, ми тут нікого не знали, наші знайомі сюди їхали, бо в них були родичі в Кунчі. Півтора місяця ми проживали у селищі  цукрового заводу у школі. Ми дуже вдячні всім людям, які нас прийняли, які підтримали, постійно надавали допомогу. Це і директор Центру надання соціальних послуг Мирослава Майдан, директор Теофіпольської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2 Світлана Блащук, кухарі шкільної  їдальні, які готували смачну їжу. Але ж так не могло довго тривати, бо хочеться якогось свого кутка, спокою, затишку. За порадою я звернувся до Теофіпольського селищного голови Михайла Тененева. Він підказав мені контакти господаря, який продавав квартиру. Ми зустрілися з власником, дійшли до порозуміння, він дозволив нам тут поселитися, на три місяці звільнив нас від орендної плати, а далі буде видно. Тож ми дуже вдячні Михайлу Михайловичу, з його легкої руки ми проживаємо тепер в квартирі, самі собі хазяйнуємо, дуже задоволені.

І ще ж Леонід Петрович з 19 квітня влаштувався на роботу. Бо ж має великий досвід, без діла просто сидіти не може. Працює ветеринарним лікарем у Теофіпольській районній державній лікарні ветеринарної медицини.

• Я дуже задоволений, - продовжує, - поставилися до мене доброзичливо, я зворушений, що трапилися мені тут такі добрі люди. Це і начальник управління Павло Шевчук, його заступник Віталій Грицик, начальник лікарні Оксана Рахміль, завідуюча аптекою Зоя Квіквінія. Були такі моменти, коли я був просто вражений їх людяністю. Я задоволений, що працюю, приношу якусь користь, заробляю на свою сім'ю.

Хоч став Теофіполь для нього другою Батьківщиною, щодня слідкує за ходом бойових дій, за тим, що робиться у рідному Березнегуватому, на південному напрямі. Та вороги продовжують бити по селищу, руйнувати все, що ще не зруйнували.

• Та вірю, що перемога настане, - каже наостанок, - що виб'ють орків з нашої землі. Але ніколи не забуду, як у Теофіполі нам зустрілися щирі, милосердні люди.

Галина Тебенько