Довелося мені нещодавно бути на похороні в Колках. Проводжав в останню путь свого хорошого, давнього товариша Петра Андрійовича Гаврилюка. Прожив Петро Андрійович яскраве життя, як дитина війни, зазнав і голоду, і холоду, злиднів та нестатків. Здобув освіту, трудився, працював на керівних роботах. Був відповідальним та справедливим. Очолював партійну організацію колгоспу імені Гагаріна, був головою Олійницької сільської ради. Мав гарну родину, та у 85 років закінчилося його земне життя. Хай спочиває з Богом, всі ми там будемо.

Але повернувся я похорону  з дуже неприємним осадом на душі.  Хто тепер на селі, після цієї доблесної децентралізації , яка насправді знищує українські села, представляє місцеву владу? Сільський староста, за яким закріплено кілька сіл. Ясно, що нема в нього коштів, бо то не колишня сільська рада. Але треба щось робити. Найперше, що мене вразило, це зарослий цвинтар. Ясно, що живі мають прибирати свої могили. А якщо вже нема кому прибирати? Організувати людей на прибирання цвинтаря  має староста. Не виростають же ті бур'яни щотижня! Не прийшла староста і на похорон, не виступила, не сказала добрих слів про покійника. А хіба ж він не заслужив? Ну, хіба що була якась страшно поважна причина. Та хіба, коли людина покидає білий світ, щось може бути важливіше?

Щось воно не так. А лозунг залишився ж той самий: найбільша цінність – це ж людина.

Микола Люлько, лікар Теофіпольського ЦПМСД