Нещодавно мені довелося познайомитися з родиною Смирнових, переселенців з Луганщини, з Сєвєродонецька, які тепер проживають у Кунчі. Геннадій Миколайович – викладач комп’ютерних технологій вищих технічних навчальних закладів міста, Олена Сергіївна – вчителька математики та інформатики. Мене вразила їх чітка проукраїнська позиція, чиста українська мова, а ще біль за своє рідне місто, де вони виросли, реалізували свою освіту, у 2014 році пережили тимчасову окупацію, раділи тим позитивним змінам, які відбувалися в ньому протягом останніх восьми років.

Бо ж тепер у Сєвєродонецьку тривають важкі бої, російські окупанти за будь-яку ціну хочуть взяти його під свій контроль. А ще мене вразила їх непохитна, гаряча віра у нашу перемогу.

Тож розмовляємо з цими щирими, світлими людьми про війну, про їхній шлях до Кунчі, про добрих, зовсім незнайомих людей, які їм зустрілися та безкорисливо підтримали.

– Коли на світанку 24 лютого ми дізналися про вторгнення російських військ, – розказує Геннадій Миколайович, – одразу прийняли рішення виїхати. Бо знаємо, як це було у 2014 році, як місцеві сепаратисти здавали проукраїнських активістів, як бездіяли правоохоронні структури, як переходили на сторону окупантів. Бачили, як війна скидає з облич маски, оголює їхні душі, робить розподіл на добро і зло. Бо знаємо, як це – жити два місяці в окупації, виходити на проукраїнські мітинги, чути вибухи та автоматні черги, коли під повну заборону потрапила рідна мова, коли не були впевнені, чи просто настане для нас завтра. Бо і досі в місті причаїлися сепаратисти, ніхто їх не покарав, не виїхали вони ні в росію, ні в ЛНР чи ДНР. Хоч за вісім років наш Сєвєродонецьк дуже розбудувався, це гарне сучасне місто – з добрими дорогами, зеленими парками, з розвиненою соціальною інфраструктурою. Це українське місто, тут все більше звучала українська мова, люди одягали вишиванки, тут працювали українські вищі навчальні заклади, прекрасний драматичний театр. Сюди переїхало багато людей з тимчасово окупованих територій, не могли сприйняти нових порядків, економічного застою, повної безперспективності цих квазі-республік. Отож, ранком 24 лютого, взявши з собою лише найнеобхідніше, бо ж думали, що виїжджаємо лише на тиждень, виїхали на Дніпро. Три дні ми провели в дорозі, це були три дні випробувань. Ми – це я, дружина, наша донька-студентка Марія, моя племінниця Альона та її наречений Євген. Мій батько та батько дружини категорично відмовилися їхати, не хотіли покидати рідні місця. Оскільки цього дня на дорозі утворився величезний затор, та й одразу виникли проблеми з пальним, змушені були їхати через Харків, звідти на Дніпро, далі на Знам’янку. До Тульчина їхали цілий день, було дуже багато блокпостів, було холодно. Так ми доїхали до Хмельницького, там знайомі наших друзів надали свою квартиру на два дні. Нарешті за три доби ми були в теплі та виспалися. Далі ми пішли до волонтерського центру, чесно, були вражені, як тут, у Хмельницькому, люди в перші дні війни так організувалися. Нам порадили їхати на Теофіпольщину, дали телефон директора Теофіпольського «Центру соціальних послуг» Мирослави Майдан. Мирослава Валентинівна запропонувала нам поселитися в приватному будинку в Кунчі. Коли ми приїхали в Теофіполь, біля Центру нас вже чекав завантажений бус, з ковдрами, матрацами, подушками, одягом, продуктами. Ми настільки були вражені, тим, як до нас поставилися, адже ми приїхали у зовсім чуже місце, в нас тут немає ні родичів, ні знайомих. Ми були вражені і власницею хати Людмилою Іванівною Бишук, адже вона без усяких сум­нівів надала нам свій будинок, запалила газовий котел, коли ми приїхали, тут вже було тепло. Допомогла нам облаштуватися, і надалі постійно нас підтримувала, надавала потрібну інформацію, слушні поради, і в магазини з нами їздила, і в лікарню, і в Хмельницький, щоб оформити допомогу переселенцям від ООН.

Нашу розмову підхоплює і Олена Сергіївна:

– У нас ще тут дуже хороші сусіди, поставилися до нас дуже доброзичливо. Нас вже шестеро, доєднався до нас мій свекор, батько Геннадія. Місяць просидів у підвалі, адже рашисти постійно обстрілювали Сєвєродонецьк. Тоді нарешті погодився на евакуацію, доїхав до Дніпра, а звідти його забрав Євген. Батько у нас завзятий городник, тож ми посадили город, допомогли нам з картоплею та насінням сусіди. Посіяли огірки, посадили розсаду помідорів та перцю, бо ж бачимо, що ще й врожай тут зберемо. Переживаю за свого батька, вже цілий місяць з ним немає зв’язку. Та я вірю, що він відгукнеться, що все буде добре, що наші не здадуть Севєродонецьк, що ві­діб’ють місто, визволять всю Луганщину та Донеччину. Бо Донбас – це Україна. До речі, і Геннадій, і Євген одразу після реєстрації як внутрішньо переміщених осіб з’явилися на звірку до 8 відділу Хмельницького територіального центру комплектування та соціальної допомоги, простіше сказати до військкомату. Якщо призвуть, підуть воювати, захищати нашу Україну. А всім, хто нам допоміг, підтримав, дуже дякуємо, це було просто неймовірно, що нам зустрілися такі добрі люди.

Обоє ж, і Геннадій Миколайович, і Олена Сергіївна, щиро вірять у перемогу Україну, у наші доблесні Збройні Сили України. Не може інакше бути, бо на нашому боці правда, Україна – незалежна, суверенна держава, і тільки український народ має право визначати її долю. От треба тільки здолати цей живучий вірус сепаратизму, який, на жаль, ще є. Але коли ти вже вдруге переживаєш крижаний подих війни, коли оголюються всі почуття, коли осягаєш, як сильно, до щему в серці ти любиш свою Україну, традиції народу, народні пісні, вишиванку, звичаї, – усвідомлюєш, як страшно це втратити.

P.S. Через кілька днів після нашої розмови через соціальні мережі Олена Сергіївна дізналася, що її батько загинув. Готував собі їжу на вогнищі на подвір’ї свого 4-поверхового багатоквартирного будинку, коли поруч розірвався ворожий снаряд.

Галина Тебенько