Нашестя рашистських окупантів принесло нам смерть, каліцтва, руйнування, пожежі, перевернуло наше життя. Мільйони людей стали біженцями та переселенцями, бо через цю війну змушені були покинути свої затишні домівки, просто рятувати своє життя. Бо коли твоє місто чи село, постійно обстрілюють, просто перетворюють на руїну, випалену землю, – виходу більше немає. Переселенкою стала і 17-річна Анастасія Відсанко з Харкова, яка тепер проживає у бабусі в Гальчинцях. Надіслала нам спогади про перші дні війни, про свої враження, бо мріє вступити в університет, стати журналістом.
Пишу вам я, Настя з Харкова.
Хочу вам розповісти, як моє життя розділилося на «до» і після. А все почалося того зимового ранку 24 лютого, о 5:40, коли до нас постукав сусід і сказав “почалася війна”...
В той час я ще дрімала, думала, що це все неправда або ж мені ввижається, але потім почула вибухи, голос подруги, який тремтів, жахливі новини по телебаченню. В той момент я не розуміла, що мені потрібно робити... Але згодом я спакувала сумку з найнеобхіднішим, а ще взяла фото рідних та друзів. О 15:10 тато, мама та я дуже швидко спустилися до підвалу, там були всі та навіть маля, якому тільки виповнилося 4 місяці, воно не плакало, а лише посміхалося, адже ще ніхто не розумів, що буде далі...
Так ми просиділи 2 години і потім піднялися у квартиру. Коли стемніло, ми запалили свічку та сиділи майже при повній тиші, лише слухали новини, сподівалися на хорошу звістку, але ситуація лише погіршувалася.
О 21:00 почали дуже сильно стріляти, і вже навіть свічки не залишилося... лише світло телевізора.
Згодом ми лягли спати у коридорі на чому було разом із нашими сусідами, тоді весь цей час ми були разом.
25 лютого я вирішила сходити за продуктами. Магазини майже не працювали, але я знайшла один, купила там продукти, які б могли довго зберігатися – шоколад, вафлі та воду.
Потім почали відкриватися аптеки, тоді я вже пішла з сусідкою в магазин, почався сильний обстріл. Здавалося, наче стріляють за моєю спиною, але все обійшлося і ми залишилися неушкодженими.
Але найстрашнішим для мене стало 26 число. В цей день були дуже сильні обстріли, моя подруга та її сім’я цілий день не брали слухавку. Ось тоді стало реально дуже страшно,коли ти не знаєш, чи почуєш у відповідь голос близької людини чи ні...
Наступного ранку ми все-таки змогли зв’язатися та поговорити. Після цього вже було не страшно.
Далі дні йшли один за одним, вже пропав страх і всі почали звикати та адаптуватися. Пам’ятаю один із останніх днів у Харкові, коли я пішла у магазин,бо їжа закінчувалася, а все було закрито. Ледве знайшла якийсь малесенький магазин з фруктами, купила ананаси, лимон і гранати, адже не знала, коли зможу ще вийти і щось знайти.
А потім через декілька днів, це було 3 березня, ми приїхали в Гальчинці до бабусі Тетяни Павлівни Купченко, моєї тітоньки Катерини та дядечка Миколи, відтоді живемо всі разом. Допомагаємо поратися по хазяйству, тут тихо, спокійно, хоч і тут буває повітряна тривога. Та душа моя у рідному, такому прекрасному місті, яке тепер сильно зруйноване, але воно не здається. Я готуюся здавати Національний мультипредметний тест, хочу здобувати професію журналіста в Харківському Національному Університеті. Тож обов’язково повернуся у Харків. Вірю у краще, у нашу перемогу та ніколи не падаю духом! Слава Україні! Слава нашим героїчним Збройним Силам України!
Анастасія Відсанко
