Микола Палій – військовослужбовець, який пішов воювати ще у 2014 році, як тільки почалась російсько-українська війна. Три роки він мужньо боровся за незалежність України на Донбасі. Після повномасштабного вторгнення військ російської федерації чоловік знову пішов боронити свою Батьківщину.
– Так склалося, що у 2014 році Колю мобілізували. Був в гарячій точці, захищав Донецький аеропорт. Наші хлопці тоді мужньо вистояли. Їхня бригада прославилася, навіть нагороди мають. Опісля Коля дослужував уже в частині. Приїхав з АТО і знову повернувся працювати водієм, – розповідає дружина нашого захисника Руслана Палій.
З пані Русланою Микола одружений 13 років. У подружжя двоє дітей – 13-річний Роман і 7-річна Вероніка. До 24 лютого молода сім’я жила звичним життям у Човгузові. Руслана працювала вихователькою у ЗДО «Лісова казка», Микола шофером, діти навчалися в школі. Неочікувано для всіх життя повернулось у ту ж саму сторону. 26 лютого Миколу знову мобілізували. По стану здоров’я відправили додому, але згодом призвали до військової служби. Від 29 квітня Коля воює у гарячій точці, відстоює території України, захищає своїх рідних та односельців.
– Наше життя розділилося на до і після. Тільки-но все налагодилось, тільки-но Коля емоційно від цих жахіть відійшов, підростали діти. Ми думали, що це нас вже не торкнеться. Але раптом знову все змінилося. Залишилися вдома одні жінки й діти. Все робимо самостійно без чоловічої допомоги і підтримки. Найголовніше і найстрашніше це те, що він знав куди він їде і що його чекає. Він бачив скільки гинуло солдатів коли пішов воювати перший раз, скількох доводилось рятувати. Страшно. Але виходу немає. Мусив піти по повістці. Не злякався, не сховався. Пішов сміливо і навіть не думаючи, – каже Руслана Палій.
На зв’язок Коля виходить, по можливості старається телефонувати кожного дня. – Прошу його подзвонити хоч на декілька секунд вранці і ввечері. Лиш би почути слова – живий, здоровий й більш нічого не потрібно. Серце крається, коли дивлюсь в телефон, а пропущених немає, – каже дружина.
Діти дуже сумують за татком.
– Вероніка, без кінця надсилає Колі повідомлення. Пише – «Слава Україні! Героям Слава!», «Все буде Україна!». Завжди питає як у нього справи, переживає, – зі сльозами на очах каже Руслана.
Сім’я бійця волонтерить. Неодноразово допомагали продуктами, грошима. З колективом садочку, місцевою гімназією і односельцями робили тушонку, плели сітки.
У наших родичів три тижні жила переселенка із Сєвєродонецька. Ми прихистили її, допомагали чим потрібно, – розповідає теща Миколи Анна.
На запитання чи забезпечує держава Миколу усім необхідним, пані Руслана відповідає:
– Вдягнути – вдягнули, дали нову форму, яка більш підходить до літнього сезону. Взуття теж дали, правда «бєрци». В них відповідно зараз жарко, то купила і переслала йому кросівки. Каже, що в них більш зручніше. Бронежилетами на фронті також забезпечують, проте, знову ж таки, Коля придбав собі його самостійно, це надійніше. Годують їх здебільшого волонтери але і кухня польова є. Не жалівся, наїстися можна. Наразі він в гарячішій точці, аніж був. Як там – невідомо. Не знаю чи є в них є час, щоб поїсти…
Попри все, усі близькі нашого бійця Збройних Сил України вірять, що все буде добре й Україна обов’язково переможе.
– Коля дуже сумує за нами, хоче хоч би на трішки часу повернутися додому, відпочити хоч емоційно від війни. У 2014 році 3 місяці хлопці воювали, а на 1 місяць їх відпускали додому. А тут справжня війна, чи буде ротація, чи буде їх ким замінити, ніхто не знає. Але зате він знає, що тут залишилися його сім’я, батько в Базалії. Знає, заради кого він це робить. Віримо в Перемогу, молимося, сподіваємося що всі наші рідні повернуться живими, – наостанок додає дружина Руслана.
Божена Волинець, студентка Тернопільського Національного Педагогічного Університету
