Деталі

Категорія: № 6 від 10.02.2022 року

Перегляди: 379

ДОБРО ПОЧИНАЄТЬСЯ З ТЕБЕ
Діти – наш найдорожчий скарб, наша гордість, надія і опора. Підтримувати, розвивати та дбати про них – головний обов’язок кожного. Дуже приємно, що є такі батьки, які переймаються долею та добробутом школи і дітей. Бо проблем, невирішених питань у покращенні матеріально-технічної бази школи постійно вистачає, розв’яжеться щось одне, то виникає друге.
От нещодавно родина Світлани Миколаївни та Володимира Петровича Травків закупила у нашу шкільну їдальню 50 тарілок. Живуть ці хороші люди в Ільківцях, виховують двох прекрасних дітей – третьокласника Діму та першокласницю Діану. І от коли дізналися, що у нашій їдальні не вистачає посуду, бо ж вічного нічого не буває, може ненароком впасти, розбитися, зробили такий безкорисливий вчинок. То ж педагогічний, батьківський колективи, адміністрація та учні Воронівецької ЗОШ І-ІІІ ступенів висловлюють щиру подяку сім’ї Травків за активну громадянську позицію.

Детальніше: На часі

Деталі

Категорія: № 6 від 10.02.2022 року

Перегляди: 359

Хмельницька область заходить у

“червону” зону карантину

8 лютого відбулося позачергове засідання Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій. За результатами Державна комісія вирішила встановити з 00 години 00 хвилин 11 лютого 2022 року «червоний» рівень епідемічної небезпеки на території Закарпатської, Луганської та Хмельницької областей.
Як роз’яснює пресслужба міністерства охорони здоров’я, у вказаних регіонах перевищений ряд показників, які дозволяють посилити протиепідемічні правила.

Детальніше: Пандемія

Деталі

Категорія: № 6 від 10.02.2022 року

Перегляди: 356

На початку 1990-х років Валентина Мастєрова, ця талановита письменниця з Полісся, спокійно і впевнено зійшла на літературний Олімп України і залишилася, немов завжди там перебувала. Письменниця - лауреат престижних вітчизняних і міжнародних літературних нагород, серед яких премії Стуса і Коцюбинського, а також премія «Благовіст». Автор пише розповіді, повісті, романи, вірші. І у всіх книгах Валентини Мастерової звучить тривога і біль за долю рідної країни.
Те, що її призначення - література, письменниця усвідомила, коли їй було далеко за 20. Дівчина стала студенткою факультету журналістики Київського університету, звідки випустилася з червоним дипломом. У 1991 році вона виграла конкурс «Гранослов». А вже через рік, після виходу книги оповідань «Так плакало дерево», про автора заговорили як про нову зірку української словесності.
Хоча перу письменниці належить безліч віршів, в першу чергу, вона майстер оповідної форми. Її романи й оповідання («На тому боці», «Смарагд». «Суча дочка»)присвячені складності і жорстокості життя, людських трагедій, поламаних доль. Серед героїв книг - нелюбимі діти, які залишилися без допомоги і підтримки близьких старі, спустошені через нестачу любові серця. Автор не прикрашає дійсність. Книги Валентини Мастєрової - зліпки з реальності, пройняті такою щемом, що чіпають до сліз. Письменниця абсолютно щира з читачем. Кожна книга - шматочок життя, яким воно є, з успіхами і розчаруваннями, радощами і печалями.
Пропонуємо нашим читачам прочитати оповідання «Коли сходить сонце» та “Гріх” з її збірки «На тому боці». Неважко зрозуміти, про який час йдеться, адже авантюра тодішнього вищого партійного керівництва СРСР обернулася страшною трагедією для матерів радянських воїнів, в тому числі для українських. Бо ж повернулися їх сини до рідного дому в «чорних тюльпанах»(а хтось і до сьогодні тужить за совком, коли люди були просто гарматним м’ясом).

Коли сходить сонце

Я не повернусь. Я знаю точно, що не повернусь. Мати дивиться на мене поглядом, від якого хочеться плакати.
- Мамо, я... - Слова бгаються в горлі якимось гарячим шматтям.
Силоміць ковтаю їх. А вона витирає сльози, намагається всміхнутись, стримуючи дрібне тремтіння підборіддя. Холодний вітер куйовдить зібране в пучечок волосся, кидає на обличчя, ніби хоче затулити ту усмішку. Невже знає, що не повернусь? Ні, вона не знає. Це знаю тільки я. А може, і ще хтось? Обертаюся. Моїх ровесників купками обступили рідні. Але ж вони повернуться.
- Синку... - Хоче притулитися до мого плеча. Я відхиляюся, бо той останній доторк материної любові обпече мене на всі мої надто довгі короткі дні.
Ще хвилина - і поїзд рушить. Товстопикий прапорщик кричить, щоб сідали у вагон.
- Мамо! - Вириваюся від зойку очей і першим кидаюся до вагона.
Старий рюкзак летить на верхню полицю, але не до стіни, і потерті ремінці зісковзнули, зависли над вікном, ніби намагаються в нього зазирнути. Нараз мені хочеться розбити головою це брудне скло і нікуди не їхати.
Напівпустеля. Спека. Спрага. Я ще не солдат. Я тільки «дух». Насправді ж — раб у військовій формі. Муштра вдень і муштра вночі. Остання — наука перетворення людини на робота. Вже на другу ніч після карантину хтось зідрав із мене ковдру, крикнув: «Підйом!» - І наказав знайти туалетний папір. Я довго не міг збагнути наказу і того, що відбувалося, аж поки удар в обличчя не відкинув мене в якесь дике коло.
У казармі — дим, реве музика, днювального не видно. Обкурені «травичкою» «діди» з божевільними очима. Трохи осторонь — «черпаки», значно нижчі за рангом, але вже вищі від нас, «духів» і «слонів». Навколо мене «молоді» в простирадлах, мов римські сенатори, підперезані солдатськими ременями, танцюють під музику і регіт, удаючи розбещених дівчат. Я стою між ними босий, у самих лише трусах, і намагаюся отямитися від удару. На мене теж хтось кидає простирадло. Я відступаю. Я — не буду. .
Мене не б’ють. Адже на ногах уся казарма, і стукачі також. Але наступної ночі викидають із ліжка разом із ковдрою і матрацом. За мить я лежу «крокодилом», зачепившись ногами за одну дугу ліжка, руками – за протилежну. Під животом, на пружинах — багнет-ніж. Чийсь шепіт наказує відлежати ось так десять хвилин. Але уже через хвилину здається, що сухожилля витягується, живіт провисає, наколюючись на вістря багнета, в очах темніє. Моє тіло тремтить у нелюдському напруженні, я щосили намагаюся втриматись, але дуги сковзують. Хтось збиває ніж тієї миті, коли я падаю. Тоді піднімають весь мій призов і разом зі мною змушують віджиматися на кулаках. Доти, доки на кісточках не злузується шкіра.
Мені не прощають. Вранці «молоді» тісним колом обступають у туалеті і б’ють, навіть тоді, коли я падаю на мокру, слизьку підлогу.
Мій одяг смердить, і командир взводу підозріло дивиться на мене, а весь стрій бридливо верне голови. Я теж відчуваю до себе огиду, але не через сморід. Мозок даремно намагається знайти якусь шпаринку, у якій би на деякий час сховалося моє людське єство.
- Ра-два, лєвой! Равнєє, скати...
Я ніколи не бачив моря. Хлопці кажуть, що воно тут недалеко. Не віриться. Не віриться, що оця солона, порепана земля десь закінчується. Не віриться, що у світі є колодязі й криниці. Є тільки оця напівпустеля. Напівпустеля і пекельна спрага.
Постійно болить голова. Інколи здається, що вона розколюється навпіл, особливо — на світанку, коли сходить сонце. Його промені, мов сталеві леза, ріжуть мені очі, колючками впинаються в мозок. Тоді я раб не тільки сержанта, а й цього жахливого болю. Кожний новий день — мій особистий ворог. Він цілиться у свідомість своїм велетенським жерлом, і я відчуваю, що ось-ось має вибухнути в мені.
Я попросився в капітана до санчастини, сказав, що дуже болить голова, — я забув, що за кілька днів наш перший стрибок з парашутом. Капітан поставив мого сержанта перед шеренгою і суворо запитав:
- Чому ваш солдат ухиляється від стрибка?
З першого дня я боюся свого сержанта. У нього очі, мов у кота: чи то жовті, чи зелені, або і те, і друге разом. Він і сам наче звір, весь час не ходить, а ніби підкрадається. Із усіх — найбільш натренований. Б’є до втрати свідомості, але ніколи на моєму тілі не залишає слідів. Коли він став перед шеренгою, колір його очей мінявся, наче вогні світлофора. Навіть не глянув у мій бік, зате «молоді» пожирали очима — спочатку заплатять за мене вони, а потім я — за всіх.
Коли б померти відразу, отут, на місці, не чекаючи нічної Голгофи. Ну чому не сьогодні той клятий стрибок! Я чув, що в «молодих» інколи не розкриваються парашути.
Команда «Розійдись!». Шеренга ламається і розтікається по плацу, один лише я не зрушив із місця. «Треба щось робити до відбою», — устиг прошепотіти мій друг Сашко, земляк із сусіднього району.
Що робити? Он купкою стоять офіцери, сержанти — біля «молодих». Нехай що буде. Зриваюся і біжу в напрямку санчастини. Два «діди» перехоплюють мене дорогою і мовчки, мов під конвоєм, ведуть туди, де стоїть мій кат із жовтими очима.
З надією дивлюся на вишку. Тиждень тому, вночі, із неї кинувся солдат, якого я не знав. Вишка близько, але там вартовий і мене по черзі пасуть «діди» та «черпаки». Лишається ремінь. Я підходжу до сержанта, прошу дозволу сходити в туалет. «Варта» іде слідом. Перед самими дверима заступає мені дорогу:
- Зніми, бля... ремінь.
Сашка теж пасуть. Але він раз у раз ловить мій погляд, хоче щось сказати, та я вже нічого не розумію. Я відчуваю, що саме цей день вибухне в мені.
У казармі тихо. Як ніколи, всі роздягаються мовчки і мовчки лягають, тільки старі пружини стогнуть, немов зґвалтовані каліки. Я довго стою біля свого ліжка, мов біля хреста, на якому цієї ночі мене розіпнуть.
Навіщо така тиша? Її не мусить бути. Невже ніхто не бачить, як велетенські чудовиська насуваються на мене з усіх боків. Потворними тінями виступають із дверей, вікон, зі стіни. Величезні голови гойдаються на гігантських тулубах. Я кричу і першим кидаюся на них.
Біль у грудях, у серці, у мозку. Відчуваю, що стікаю кров’ю у когось під ногами. Я — мертвий. Ні. Ні? Моя душа піднімається над понівеченим тілом, і я з огидою дивлюся на нього.
Хто це кричить? Здається, Сашко, тільки я чомусь його не бачу.
Навіщо чіпають моє тіло? А-а — хочуть загнати туди мою душу. Вони не можуть здолати мою душу. Не можуть! А тіло вже мертве — його не можна вбити двічі.
Чому вони одягли білі халати?

м. Мена, 1997—1998 рр.

Гріх
Великим ключем батюшка відімкнув замок. Двері легко подалися, і він зайшов до церкви. Перехрестився, став на коліна. Похилив голову і ніби вкляк. Чорне волосся спадало на чорний підрясник, на високе чоло, затуляло неспокій в очах. Стояв на колінах довго, нарешті підвівся. З усіх боків, навіть зі стелі на нього дивилися суворі очі святих великомучеників. Підійшов до вівтаря і знову опустився на коліна. Перехрестився, підвів очі на ікону Спасителя. Підборіддя йому затремтіло, коли впівголоса вимовив:
-Помилуй мя, Боже, по великій милості Твоїй і по множеству щедрот Твоїх, очисти беззаконіє моє. Наіпаче очисти мя від беззаконня і від гріха очисти мя.
Сльоза скотилася в густу бороду. На якийсь час замовк, молитовно складені перед грудьми великі чоловічі руки безсило впали до підлоги. Зітхнув важко. Не зітхнув, а застогнав уголос. Потім знову підніс руку до чола.
- Яко беззаконіє моє аз знаю, і гріх мій переді мною, аз вину... — Затулив обличчя долонями й заридав. - Прости мені, Господи. Прости мені...
Каявся щиро, але відчував і не міг подолати в собі той солодкий щем, який наростав з кожним словом, з кожною хвилиною.
До вранішньої віддправи було ще далеко. Ніхто не турбував отця Володимира, окрім власного сумління. Носив глибоку рану в собі не тільки із Афганістану. Мав дружину і доньку, а кохав сусідку Олесю. І так кохав, що часом не міг зрозуміти — чи то осколок підступає до серця, чи то болить у ньому його любов. Але про те ніхто не знав, навіть не здогадувався. Сама Олеся часто називала його не «отче Володимире», а просто — Володя. Жартувала із його старої ряси і так, жартуючи, одного разу сказала: «Гляди ж, Володю, щоб нову рясу надів, коли вінчатимеш мене з Андрієм». Тоді в нього несподівано вирвалося: «А як же я на світі житиму, коли ти вийдеш заміж?»
Сьогодні б Олеся вінчалася. Отець Володимир підвівся з колін і поставив перед вівтарем велику свічку. Промовив тихо:
— Упокой, Господи, душу раба Твого Андрія. Притулився плечем до дерев’яної колони посеред церкви, заплющив очі. Уявляв собі, як одягне нову рясу, візьме в руки великий срібний хрест, а вона стане перед ним, уся в білому, наче ангел небесний. Він би її так обвінчав, як нікого в цілому світі. Чому той хлопець так поспішав? Чому дві золоті обручки впали на дорогу, біля розбитого мотоцикла?
Карався отець Володимир, але більше від того, що його душа осміхалася гріховно, рвалася з грудей аж до куполів і билася-билася об урочисто мовчазні дзвони.
м. Мена, 1994 р.

Деталі

Категорія: № 6 від 10.02.2022 року

Перегляди: 391

Коли хочеться
їхати додому

Зазвичай до Дня святого Валентина, Дня всіх закоханих ми пишемо зворушливі розповіді про щасливе подружжя, яке дорожить почуттями, яке впродовж років трепетно береже своє кохання. Про подружжя, яке мислить себе одним цілим, про сім’ю, де є повага, взаємна відповідальність, справжнє родинне тепло, де живе, не згасає віра, надія та любов.
Є таке молоде щасливе подружжя у Новоставцях – це Юлія та Микола Ковальчуки. Живуть у шлюбі вже одинадцятий рік, переконані, в тому, що зустрілися, є провидіння Боже, що насправді їх поєднала доля.

Детальніше: Світ тримається на любові