Коли хочеться
їхати додому
Зазвичай до Дня святого Валентина, Дня всіх закоханих ми пишемо зворушливі розповіді про щасливе подружжя, яке дорожить почуттями, яке впродовж років трепетно береже своє кохання. Про подружжя, яке мислить себе одним цілим, про сім’ю, де є повага, взаємна відповідальність, справжнє родинне тепло, де живе, не згасає віра, надія та любов.
Є таке молоде щасливе подружжя у Новоставцях – це Юлія та Микола Ковальчуки. Живуть у шлюбі вже одинадцятий рік, переконані, в тому, що зустрілися, є провидіння Боже, що насправді їх поєднала доля.
- Я закінчила Новоставецьку школу, мріяла вивчити іноземні мови,- розказує Юля, - вже вступила до Міжнародного економічно-гуманітарного університету імені академіка С.Дем’янчука. Аби перед початком першого студентського року трохи відпочити, набратися сил, вирішила поїхати на море у Херсонську область. Їхали автобусом перевізника Віктора Криворука, отут я вперше побачила Колю. До цього ми ніколи не пересікалися. Вже там, на відпочинку, він пробував до мене залицятися. Та дружити, зустрічатися ми почали вже, як повернулися додому. Я поїхала на навчання, Коля працював, ми щодня розмовляли по телефону, чекали зустрічей. Мені подобалася його надійність, щирість, доброзичливість. Прийшло розуміння, що він – той, єдиний у цілому світі, якого шукала моя душа, що це моя половинка. Я познайомилася з його батьками, він з моїми, всі схвалили наш вибір, ще ж на весіллі його двоюрідного брата я спіймала букет нареченої. То ж 5 червня 2011 року, через більш як два з половиною роки після знайомства, ми одружилися. Це було прекрасно, хоч мені довелося здобувати повну вищу освіту вже у Кам’янці-Подільському, перейти на індивідуальне навчання. Звісно, сім’я – це постійні родинні клопоти, адже ми ремонтували дім, в якому тепер живемо, у нас народився синочок Андрійко, я працюю вихователькою у Новоставецькому дитячому садочку «Колосочок», дуже люблю свою роботу. Та це все разом складає моє велике щастя – маю прекрасну родину, улюблену роботу, живу в Україні, вірю, що настане на рідній українській землі мир та спокій.
Коля старший за Юлю на чотири з половиною роки, коли вони зустрілися, вже був дипломованим агрономом, закінчив Кам’янець-Подільський Національний Аграрний Університет, працював головним агрономом у ФГ «Михнівка».
- Було це у серпні, - розказує, - зібрали ранні зернові, а жнива для агронома – це зранку до глибокої ночі на полі. То ж вирвався на десять днів на море. І слава Богу! Бо хто його знає, чи зустрілися б ми! Бачу, така гарна дівчина! Така мила, привітна, разом з тим якась особлива, з почуттям гідності, шляхетна. Це було якесь шосте відчуття, запала вона мені глибоко в душу. Незабутнім є час, коли ми зустрічалися, коли зрозуміли, що створені одне для одного. Відколи живемо разом, ніколи не посварилися, стали одним цілим. А як в нас народився Андрійко, коли ми відчули свою подвійну відповідальність за його життя, за його розвиток, за його безпеку, наші почуття стали ще міцнішими. Тепер я працюю головним агрономом у СТОВ «Волиця», своєю роботою дуже задоволений. Звісно, більшу частину доби перебуваю на роботі. Та коли хочеться їхати додому – усвідомлюю, що у своєму житті зробив головний правильний вибір.
Андрійко вже школяр, із-задоволенням навчається у першому класі Новоставецького ліцею. Вдома в Ковальчуків велика бібліотека, багато дитячої літератури. Бо ж мама, як досвідчений педагог, розуміє, що саме в дитячі роки формується світогляд дитини, її світосприйняття, і в цей час треба прищепити їй моральні цінності. Родина любить разом відпочивати, виїжджати на природу, подорожувати. Склалися і сімейні традиції: відзначають дні народження, день їхнього весілля, день родини, день матері, день батька, День святого Валентина. Квіти, подарунки, сюрпризи – це обов’язково, адже почуття треба берегти. Треба, щоб Андрійко, який хоче стати агрономом, як тато та дідусь, зростав в атмосфері тепла та любові, щоб з ранніх років усвідомив – найбільше щасті на світі – це щаслива родина.
Галина Тебенько
