Коли серце сповнене любові

Відрадно, що у Кунчанській сільській первинній організації ветеранів України її очільник Олександр Стучинський, одночасно з плідною співпрацею з ветеранами війни і праці, знаходить ще годину-другу, аби проявити власний талант у творчості сільських аматорів самодіяльної сцени. Ще ж він великий природолюб, організовує ветеранів та молодь, аби весною та восени посадити саджанці дерев. Щоб не пустували схили горбів, видолинки та яри. Це і ялинки та сосонки, берізки, ясенки, дубки та фруктові деревця (на фото). Щоб потопало рідне село у зеленому віночку, щоб шуміли гайки та сквери, щоб буяли садки. І це ще не все: знають у Кунчі Олександра Сергійовича і як здібного поета. Аби переконати читача в цьому, пропонуємо один з багатьох його віршів. Така вже в нього широка душа, полум’яне серце, сповнене любові до рідного краю.

МОЄ СЕЛО
Моє село – маленька й мила батьківщино!
Повір мені, що вірно я тебе люблю!
Моє село, мене ти полонило,
То й з думкою про тебе я живу.
В тобі малим зробив я перші кроки
І тут відкривсь для мене білий світ.
Моє село в барвінках синьооких
Поміж хлібів - я полюбив тебе навік…
Моє село – мої тут рідні й друзі.
І в школу тут я з малих літ ходив.
Моє село – калинонька у лузі,
Яку я дуже полюбив.
Моє село – це друзі-учні,
З якими в школі грамоти навчавсь.
Моє село – це голоси співучі,
Пісні, які від мами з молоком я перейняв.
Моє село – це вулиці і люди,
І річечка Нурчак, де плавати я вчивсь.
Моє село, тебе я не забуду –
Завжди за тебе Богу я молюсь.
Володимир Рубашевський