А про мого сина забули
Дуже я люблю газету «Життя Теофіпольщини». Кожної п’ятниці чекаю-виглядаю, коли мені принесе її листоноша. Цікаво мені читати про все – про новини в Україні та в нашій громаді, що де робиться, які свята відзначаються, хто радіє з родинного ювілею, хто сумує через смерть близьких людей, про захисників України - учасників Антитерористичної операції та Операції Об’єднаних Сил. Про людські долі, про червоне та чорне, про радість та горе, бо з нього складається наше життя.
І от після Покрови читаю я в газеті, як Теофіпольська селищна рада урочисто відзначила День захисників та захисниць України. Як на чолі з селищним головою Михайлом Тененевим від-бувся автопробіг, як його учасники побували на могилах наших загиблих бійців-земляків, які віддали своє життя на неоголошеній російсько-українській війні за Незалежність Україні, за наш з вами мир та спокій. Знаю тих хлопців напам’ять, бо ж читаю-перечитую кожний номер газети – Дмитра Загороднього з Рідкої, Олександра Урвана з Поляхової, Василя Трофимчука з Новоіванівки, Володимира Юрасюка з Лисогірки, Петра Олійника зі Святця, Ігоря Гетьманчука з Човгузова. Знаю і про Андрія Тимощука з Теофіполя, який похований у Підволочиському районі. Читаю, як на могилах у Рідці, Поляховій, Новоіванівці, Лисогірці, Святці та Човгузові вшанували загиблих, їх рідних. Як їхали через Шибену… та забули про мого сина, старшого лейтенанта Леоніда Анатолійовича Масловського. Я ж цього дня чекала їх на цвинтарі з 9 годин ранку до трьох годин дня! Що, не знає селищний голова чи організатори автопробігу (чи не знають і не хочуть знати), що загиблих учасників бойових дій АТО/ООС на Теофіпольщині не семеро,а восьмеро! Що восьмим став якраз мій Льоня!
Був офіцером запасу, мав вже 55 років, та 18 лютого 2018 року добровільно пішов служити у Збройні Сили України. Міг би цього не робити, мав вищу інженерно-будівельну освіту, золоті руки, давав собі раду. Та казав: «Вони Крим забрали, а Херсонщина поруч, там мої діти, онучка». Служив заступником командира першої танкової роти з озброєння танкового батальйону 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила Галицького, був поранений, отримав контузію, мав нагороди, подяки. Дуже переживав за хлопців зі своєї роти, не міг пережити, як вони гинули в нього на очах. Дуже оплакував земляка, молодого бійця Романа Джерелейка з Волочиська. Два тижні у березні 2020 року лежав у військовому госпіталі в Львові. Не могли одразу лікарі встановити, що таке. Перевіряли на туберкульоз, на коронавірус. Думав, що застудився, як переганяв танки на Схід. Та, виявилося, цієї зими, на фронті, під час ворожого обстрілу треба було швидко заскочити в бліндаж, стрибнув, сильно вдарився грудьми. Почало боліти, та думав, пройде. А від цього удару утворився в легенях абсцес та виприскнув. Лікарі зробили операцію, відключили легені, почистили, та гній пішов в кров, почалося зараження крові. 25 березня 2020 року стало останнім днем його життя.
Думала, буду мовчати, хоч наплювали мені в душу, легше ж мені вже не буде, скільки буду жити. Бо ж поховала вже двох своїх синів. Та дуже мене болить така несправедливість. Та й коли минулого та цього року 29 серпня, у День пам’яті захисників України, у Теофіполі вшановували матерів загиблих, мене не запросили. Мені нічого не треба, може, я й не поїхала б, але ж хіба загиблих бійців у нашій громаді сотні? Всього ж восьмеро!
І ще про таке: як мав Льоня вже посвідчення учасника бойових дій, двічі звертався у сільську раду, аби надали йому землю, є ж такий закон. І два рази сказали, що землі нема. Вже минулого літа, по його смерті, на сесії прийняли рішення надати мені 1 гектар землі (не два, як всім виділяли). Я ж мала розділити її між Льоньовими дітьми. Але на цьому все заглохло.
Тож чи є правда? І чи має вболівати за неї наша селищна рада? Має ж вона служити людям, а не просто на них плювати.
Ганна Масловська, село Шибена
