Інноваційний простір діяльності ветеранських організацій Теофіпольщини схвалюю і підтримую. Бо він спрямований на віншування людей старшого віку, особливо довгожителів краю. Цей гарячий потічок поваги наочно бачу на прикладі роботи первинного ветеранського осередку сіл Карабіївка та Котюржинці. Очолює його умілий організатор колективу пенсіонерів та інвалідів Іван Шевчук. Він вирішив по новому відзначати ювілейні дні народження тих, кому за 90.
Ось і цими днями моя дорога тітонька Марія Поєзднік із Карабіївки сягнула віку 95 літ. Наша велика родина, сусіди зібралися за святковим столом, щоб вшанувати поважну дату іменинниці. До ювілярки також із квітами, подарунками та добрими побажаннями завітали керівництво місцевого агроформування, староста села Ігор Мулишин, Теофіпольський селищний голова Михайло Тененев, голова відокремленого підрозділу ветеранів України Теофіпольсько територіальної громади Володимир Кобера, очільник ветеранів праці згаданих сіл Іван Шевчук.
Марія Андріївна була розчулена такою увагою до себе. Вона дякувала поважним гостям за привітання та молилася Всевишньому, що послав такі довгі роки, підтримує її на цій життєвій дорозі, додає сил.
Життя прожити – не поле перейти. Цю народну мудрість знає кожен, хто торжествує на цьому білому світі. Так і вона, довгожителька села, переконалася у цьому. Бо не простий шлях довелося моїй тітоньці пройти. Але, яким би не був він тернистим, вона долала його сміливо, без вагань. Як кажуть, гідно йшла своєю життєвою стежиною.
Народилася ювілярка у Карабіївці у звичайній селянській родині. Бачила важку працю біля землі, в тваринницькій галузі своїх батьків – Андрія Самійловича та Ганни Яківни. Хочу засвідчити, що її мама, рядова свинарка у 1936 році, як передовик виробництва, представляла колгосп «12 – річчя Жовтня на окружній виставці з вирощування поросят у Шепетівці. Була відмічена Грамотою та подарунком. Приклад для наслідування був.
Напередодні Великої Вітчизняної війни, як складової Другої світової, Марія Андріївна закінчила у Малому Лазучині семирічну школу і вже у 15-річному віці була призначена секретарем Карабіївської сільської ради. А коли їй виповнилося 16 літ, над молодою дівчиною нависла чорна хмара – відправка на каторжні роботи до Німеччини. Та батькові вдалося вмовити окупаційну владу : замість доньки став остарбайтером тато.
Велику переможну весну 1944 року молода активістка зустріла із своїми односельцями із великою радістю. Усіма силами відроджувала і Марійка колгоспне виробництво. Стала працювати обліковцем на відновлених тваринницьких фермах. Влітку того ж року у рідне село прибув інвалід першої групи, фронтовик Іван Поєзднік. Придивившись до Марійки, він невдовзі заслав старостів до сільської красуні. Молоді люди, він уже завфермою, вона його помічниця, поєднали свої долі. На початку 50-их років минулого століття розпочали будівництво хати. Було важко, але толокою спорудили оселю. У ній і тепер мешкає ювілярка із донькою Вірою, ветераном бухгалтерської справи. Донька Ніна із сім'єю проживає в обласному центрі. Часто навідується до маминого порога.
Пліч-о-пліч трудилося подружжя у колгоспному виробництві. Згодом Івана Васильовича призначили завідуючим сільським клубом, а Марія Андріївна стала за прилавок сільського магазину. Торгувала продуктами харчування та господарськими товарами. Була і листоношею. З останньої роботи пішла на заслужений відпочинок. Виховали трьох дітей. Дали усім відповідну освіту. Вони обоє були порядними людьми, давали іншим гарний приклад. Їх поважали у Карабіївці.
Та біда прийшла у їхню сім'ю. У розквіті сил відійшов у засвіти син Олександр. Він очолював молодіжний рух у колгоспі «Арсенал», дбав про розвиток спорту на селі. Був умілим ветеринарним фельдшером. Його і нині згадують добрим словом односельці. Важко було пережити втрату сина. У 2010 році покинув білий світ і чоловік. Та Марія Андріївна зуміла знайти в собі сили жити далі.
Дорогу нам усім ювілярку надихають і дають сил жити 5 онуків, 6 правнуків і найменший член їхньої великої родини - правнучок Владислав.Усі вони дкуже люблять іменинницю. А вона ними живе.
…За великим святковим столом було гостей чимало. Із Москви приїхав онук Ігор з дружиною Лідією. Тепло і радість панували в оселі. У центрі ж уваги, звичайно, була вона, ювілярка. В руках стискала мобільний телефон. Бо приймала ще дзвінки - від онука Андрія із Польщі, племінниці Антоніни з Німеччини. А племінниця Валентина віншувала тьотю з Російської Федерації, правнук Максим бажав їй здоров'я із Львова. Він служить нині у Збройних Силах України. А ще були розмови із сватами із Червоної Дубини, Волочиська.
Вдивляючись у натруджені руки, радісно усміхнене обличчя, захоплююся чудовою пам’яттю. Ви, дорогенька моя тітонько, друга велика Мама, бабуся. Дякую від нас усіх за вашу родинну науку. Ви – наш справжній домашній «генерал». Ми васм так називали і називаємо повсякдень. Постійно. Ви – наш дороговказ. Ви наш самоцвіт!
Людмила Мороз, племінниця із Теофіполя
