Григорій Гладинюк - наш земляк-меценат

із Великої літери

Якось до моїх рук потрапив науково-популярний ілюстрований журнал «Пам’ятки України» № 3-4 (259-260) за 2019 рік. Це число журналу вийшло в авторській редакції киянки Таїсії Шаповаленко. На сторінках цього видання вона постаралася описати про спадок мецената з Базалії Г. П. Гладинюка, котрий залишив нам чимало доброго й корисного.
Хто ж такий добродій Гладинюк і де він тут взявся?! Скажемо. Народився Григорій Пантелеймонович 10 січня 1833 року в нашій древній Базалії. Його батьки – селяни – батько Пантелеймон Гаврилович і мати Ксенія Василівна. Мав він також братів Прокопа, Якова, Лаврентія, сестру Мокрину, рідного (по батькові) дядька Матвія та його дружину Олену – хрещену-матір, яким усе життя допомагатиме. Метричні книги Успенської православної церкви в Базалії, які збереглися в Державному архіві Житомирської області, рясніють їхніми іменами.

Є там і метрична виписка Волинської духовної консисторії Старокостянтинівського повіту Базалійської Успенської церкви, де в січні 1833 року Гладинюки хрестили свого сина. А от будівлі православної Успенської, як і Преображенської, церкви в Базалії пішли в небуття. У буремні радянські часи вони послужили в будівництві інших сільських споруд.
У цьому номері журналу «Пам’ятки України» розповідається родинна версія про підприємця, першої гільдії київського купця Григорія Гладинюка. Її ми сприймаємо з усією відповідальністю, бо записали в Базалії Теофіпольського району на Хмельниччині 26 вересня 2016 року. А розповів її внук київського благодійника (по батьковій лінії) Петро Васильович Гладинюк. Йому ж у спадок передала свою розповідь бабця Домка Кіндратівна (дівоче прізвище Дзюба), дружина Трохима Яковича Гладинюка, родом із сусіднього села Нова Гребля Волочиського району.
Учитель історії школи в містечку Підволочиську на Тернопільщині в минулому, а нині – пенсіонер. Він береже в пам’яті найменші дрібниці того переказу, передає його синам і внукам, і чималій родині Гладинюків, яку таки добряче розкидало в непевні радянські часи і по сибірах, і по різних містах України та закордону…
За родинною версією, із юнацьких літ Григорій Гладинюк служив (наймитував) у пана Потоцького, який дав йому початкову і спеціальну (кухарську) освіту та покладався на метикуватого хлопця в різних справах. А чого б і ні. Юнак тямущий, видний, чесний.
У Шепетівку, де Потоцький мав зустріч із одним київським паном, їхав і Григорій. Були там якісь домовленості, гарна вечеря, музика, вино і кріпші напої, карти… Хто запропонував розкинути ті карти, важко сказати. Може, навіть і та київська пані, яка була на зустрічі?

Та наступного дня вранці Потоцький просив пробачення в юнака. Григорій ще не міг второпати, зрозуміти в чому річ… А коли почув про вчорашні домовленості, то гірко заплакав: господар програв його в карти… Як же він покине свою велику родину, батьків, братів, сестру, кохану дівчину, з якою зустрічається не перший рік і мріє з нею одружитись?! Ні, ні і ще раз ні! Але так лягла карта…
За родинною версією, до Києва Григорій Гладинюк прибув до відміни кріпацтва. Тоді людину можна було не тільки в карти програти. Після селянської реформи 1861 року це зробити було складніше. Григорію Гладинюку, котрий народився 10 січня 1833 року, в 1860-х роках було під 30. У такому віці сільські люди вже мають власні сім’ї. А Григорій ще тільки мріє про одруження з дівчиною з панської прислуги.
Ось так селянин Г. П. Гладинюк опинився в Києві, залишивши в далекій звідси йому Базалії батьків, братів, сестру й родичів. І саме тут, у Києві, Григорій Пантелеймонович Гладинюк, завдяки своєму розумові, порядності, доброзичливості сягнув вершин знаменитого підприємця, київського купця першої гільдії. Він розбагатів. Але про рідну йому Базалію не забував. В 1900 році він збудував за власні кошти (зауважте – власні) у Базалії лікарню з поліклінікою, хірургічним відділенням, амбулаторією. Лікарня була обладнана найновішим й найсучаснішим устаткуванням того періоду. Це було пожертвування Г. П. Гладинюка своїм землякам. До кінця свого життя він був піклувальником цього медичного закладу. Варто уваги, що Базалійська лікарня була однією із перших лікарень на Теофіпольщині.

1903 року добродій Гладинюк подає прохання в канцелярію Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора про затвердження його довічним опікуном Базалійської дільничної лікарні, побудованої власним коштом. Це прохання було задоволене. Одночасно з цим Григорію Пантелеймоновичу Гладинюку було присвоєно звання потомственного почесного громадянина Базалії.
Григорій Гладинюк хотів ще збудувати в Базалії двокласне міністерське училище з ремесляно-сільськогосподарськими класами. На жаль, базалійський землевласник граф Лєдуховський відмовився продати йому для цього земельну ділянку. Тоді він купив поблизу маєток «Єлизаветпіль», щоб провести обмін земельної ділянки, але й це йому зробити не вдалося…
Домка Кіндратівна Дзюба-Гладинюк часто згадувала про похорон Григорія Пантелеймоновича. Отож, залишивши на добрих людей дитину і паралізованого чоловіка Трохима, вона подалась у Київ з іншими родичами попрощатися із дорогою людиною. Її, сільську жінку, вразила похоронна процесія, яка розтягнулась на кілометри. Зі своїм благодійником прийшло попрощатись багато люду нужденного, калік, які втратили свого опікуна. І прощались вони з ним як з рідною людиною – щиро, тепло, зі сльозами на очах. Поховали небіжчика за заповітом: біля сина на Байковому кладовищі. Багато квітів і вінків лягло тоді на могилу благодійника.
…Минуло з того часу вже понад століття. І згадали ми про Великого мецената Григорія Пантелеймоновича Гладинюка з вдячністю закономірно. Бо ж його будівлі дільничної лікарні в Базалії красуються величаво й понині, надаючи людям медичні послуги. А те, що ці приміщення добротні й надійні, – свідчить їхній вік. І прислуговуватимуться вони своїм пацієнтам ще багато-багато років.
А якщо так, то чому вулиця, котра прошкує повз цю лікарню, не названа прізвищем багаторічного мецената Григорія Гладинюка? Те, що базалійський підприємець, не галасуючи, замовив меморіальну дошку Меценату і прикріпив її на стіні лікарні, це похвально. А хіба ж так важко було в Базалійській селищній раді винести на обговорення громади питання про перейменування вулиці Леніна (тим більше, під час декомунізації) на славне ім’я мецената Гладинюка? Інколи варто не прислухатися до вуличних порожньодзвонів, а діяти під державним кутом розуміння справи.
Та ще не все втрачено. Можна щось та й придумати, переробити. Було б лише бажання, а до нього – ентузіазм. А ще – менше балаканини, а більше дієвих справ. І успіх не забариться.
А яка ваша думка, шановні читачі районного часопису?
Матеріал до друку підготував Володимир РУБАШЕВСЬКИЙ