ЛЮДИНА, ПРОФЕСІОНАЛ,
КЕРІВНИК
Невисокий на зріст, зі щирою посмішкою на вустах, верткий, поміркований, принциповий, вимогливий до себе і до підлеглих, доброзичливий, з постійними й доречними жартами – таким запам’ятався мені Сергій Севастьянов (на фото вгорі), який близько двадцяти літ обіймав посаду начальника Хмельницького обласного управління з питань преси, поліграфії та книжкової торгівлі. Всі ж інші роки свого трудового життя Сергій Володимирович присвятив нелегкій праці журналіста. Адже успішно закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка. То ж й закономірно, що чоловік чудово розумівся в питаннях журналістики, поліграфії. Взагалі, в засобах масової інформації – він був неперевершеним.
І я, навчаючись після нього у цьому ж виші, чув гарні спогади про колишнього студента Сергія Севастьянова з уст відомих у ЛДУ професора Володимира Йосиповича Здоровеги, доцентів Павла Йосиповича Ящука, Павла Дмитровича Малого та інших викладачів факультету журналістики. Вони з повагою наголошували, що С. Севастьянов був надто беручким до навчання, був душею студентського загалу, здібним помічником викладацького складу.
Познайомився ж я із Сергієм Володимировичем у сімдесятих роках минулого століття в Білогір’ї, коли працював там у редакції районної газети «Радянське село», обіймаючи посаду відповідального секретаря.
На той час С. Севастьянов уже був начальником обласного управління з питань преси. Тодішній директор райдрукарні Володимир Радішевський розповідав мені, що Сергій Володимирович вимогливий до підлеглих, але, водночас, - культурний, шанобливо ставиться до людини праці. А ще він досконало володіє виробничими справами у поліграфії. Похвально, що майже досконало знає виробничу характеристику-біографію кожного працівника друкарень області.
Згодом я переконався, що Севастьянов непогано володіє інформацією і про працівників редакції. У цьому я пересвідчився 1982 року, коли уже новий директор районної друкарні Василь Ковальчук зателефонував мені і повідомив, що, мовляв, сьогодні С. Севастьянов буде в Білогір’ї і хоче зі мною щось важливе переговорити.
Хоче – то й хоче. Я готовий до розмов!
- Володю, - звернувся Сергій Володимирович дружелюбно до мене під час зустрічі. – Я знаю, що, окрім журналістики, ти колись працював складачем ручного набору, друкарем. Отже, ази поліграфії тобі знайомі.
- Здебільшого - так, - відповів я.
- То чи не волів би ти піти десь на посаду директором друкарні? Бо ж і нинішня твоя робота відповідального секретаря тісно пов’язана з поліграфією. Та й нове місце твоєї роботи буде не десь там за три-дев’ять земель, а поруч – у Теофіполі. Не буду темнити, скажу відверто: виробничих клопотів там – вище голови. Наведеш порядок – будеш мати гарну винагороду.
- А чи справлюсь я? – запитую.
- Справишся! Знаю, що служив ти колись на Флоті, а моряки – не підводять! І не тягни резину! Кажи мені толкову відповідь…
Дивлячись на щирославного й усміхненого Сергія Володимировича, я відповів:
-Так!
- А чому ж ти не запитуєш про обіцяну винагороду? – запитує мене співрозмовник.
- Та я гадаю, що то просто жарт…
- Ні, друже! Я не жартую: наведеш у Теофіпольській друкарні лад, то отримаєш ордер на нову трикімнатну квартиру в багатоповерхівці в центрі тамтешнього містечка. Бо ж у Білогір’ї в тебе – однокімнатна. Та й дружина твоя, - ходять чутки, - вагітна з другою дитиною.
- Сергію Володимировичу, звідки у вас така достовірна інформація? – здивувався я.
- Дорогий мій друже, світ чутками повен. Варто тільки почути щось тобі потрібне.
…Через день (3 березня) після цієї розмови я уже був переведений на роботу в Теофіпольську райдрукарню. Трудовий колектив підприємства виявився працелюбним, йому треба було лишень підказувати, допомагати обрати правильні виробничі напрями.
Саме завдяки цьому у друкарні згодом помітились позитивні зміни: у цехах – чистота, на складах – порядок, бухгалтерія веде належний облік, нараховує заробітну плату, преміальні. А замість брудного спецодягу люди, особливо жінки, почали ходити в халатах з білосніжними комірцями. Руки ж у робітників – чисті від фарб та різного мазуту. А обласний начальник не вгамовується на досягнутому. Він просить райсанепідемстанцію періодично робити відповідні заміри на виявлення в друкарні шкідливих забруднень. Цифри замірів з кожним разом покращувались на позитивні показники.
Але, вочевидь, для Севастьянова цього ще замало. Бо одного дня, без попередження, приїжджає начальник і каже:
-Шановний, задумали ми в нашому управлінні, щоби у Теофіпольській друкарні провести обласний конкурс-огляд на кращого складача ручного набору. Відчуваю, що тут уже є всі умови й можливості. Твоє ж завдання - гарно й щиро прийняти учасників конкурсу. А щоб це не виглядало буденно, то організуй людям після конкурсу відпочинок на природі, пригостивши їх, як мовиться, шашликом. Нехай люди запам’ятають, що побували у древньому Теофіполі.
Усе так і було зроблено. Адже цей конкурс у Теофіполі був першим за усі роки існування тут друкарні.
Проте Сергій Володимирович на цьому не заспокоївся. Його неспокійна душа справжнього господаря продовжувала нуртуватись. Якось при черговому візиті до Теофіполя він каже мені:
- Ти не подумай, що я набридливий і гіркий, як редька. Ні! Але давай зробимо ще одну добру справу. Я маю на увазі саме приміщення твоєї друкарні, а якщо вірніше – то нашої. Сама будівля нова, але подивись, які тільки тріщини у її стінах! Не доведи, Господи, аби не завалилась, - зауважив стурбовано С.В. Севастьянов. – Не знаю, скільки ми з тобою будемо при своїх посадах, але будинок треба рятувати, здійснивши його капітальний ремонт. Але, щоб його стягнути , то треба не одну тонну металу. Погодься, якщо ж не нам, то комусь іншому буде це приміщення для потреби. Володю, спробуй до цього ремонту долучити своїх замовників, які користуються послугами друкарні…
Наступного дня я вже телефонував у село Гвардійське Хмельницького району до директора тамтешнього заводу «Маяк» В. П. Василюка (на фото праворуч). Розповів йому про свої проблеми. Володимир Пилипович, будучи за своїм характером людиною розважливою й поміркованою, не відмовив. Десь через тиждень автомобіль «Колхіда» з десятком тонн залізяччя прибув до нашої друкарні…
І нині, майже через чотири десятиліття, приміщення друкарні стоїть, як нове. І в цьому заслуга людини з неспокійним характером Сергія Володимировича Севастьянова. Звичайно, заслуга тут й нашого щирого мецената із Гвардійська Володимира Пилиповича Василюка, який, до речі, родом з Теофіпольщини. Та й сам добродій Севастьянов родом із сусіднього Білогірського району. Тож саме завдяки цим двом справжнім чоловікам ми маємо те, що маємо. Честь і слава їм обом!
Адже нині в цьому приміщення, окрім редакції газети «Життя Теофіпольщини», розташовані й успішно працюють архівний відділ райдержадміністрації, територіальна рада ветеранів війни і праці, товариство Червоного Хреста, пункт землевпорядних і землеоціночних робіт, Центр надання адміністративних послуг РДА, філія держустанови «Центр пробації» в Хмельницькій області Теофіпольського сектору.
Коли розповідати про колишнього начальника Хмельницького обласного управління у справах преси, поліграфії та книжкової торгівлі Сергія Володимировича Севастьянова, то варто наголосити й на тому, що цей керівник всебічно займався капітальним будівництвом, бо при його безпосередній організації було зведено понад третину районних приміщень редакцій та друкарень. Він здійснював заходи по оновленню основних засобів, друкарських машин, застосуванню прогресивних методів друку тощо. Особливо дбав про будівництво для працівників житла за дольовою участю, створенню їм гарних умов. Як начальник управління, поважав тих, хто підвищував свій професійний рівень знань. Він прагнув, аби працівники друкарень, зокрема, навчались у поліграфічних училищах, технікумах, інститутах.
Багатьом з них він особисто сприяв у цьому. Саме Севастьянову завдячують за це нині Вікторія Кириленко, Йосип Петрівський, Тамара Кременськова, Лариса Колодка, Лідія Мельничук, Ольга Бровіна з Теофіполя та багато інших. І таку роботу з кадрами Севастьянов проводив не тільки в Теофіполі, а у всіх друкарнях Хмельниччини. І в редакціях, до речі, також.
Не буде перебільшенням, коли скажу, що Сергій Володимирович Севастьянов завжди і скрізь був душею трудового колективу. Завдяки цьому користувався повагою та заслуженим авторитетом серед журналістів, поліграфістів. І люди завжди пам’ятають його, згадують теплим й щирим словом. Шкода, дуже шкода, що доля відміряла Севастьянову мало життєвого шляху. Він міг би зробити ще багато корисного для суспільства, для кожного з нас. На жаль, він трагічно загинув у дорожньо-транспортній пригоді, не будучи навіть за кермом. І коли на місце аварії прибули правоохоронці, Сергій Володимирович з останніх сил мовив:
- Не звинувачуйте водія: я винен у всьому…
Це були останні його прижиттєві слова. Він відійшов у потойбічні світи, не заподіявши прикростей іншим.
Ось такий він, Сергій Севастьянов, - людина доброзичлива, щира до останнього свого подиху.
…Розповів я про Сергія Володимировича Севастьянова і згадав теплим словом вдячності Володимира Пилиповича Василюка не випадково. Адже один з них сумлінно виконував свій посадовий обов’язок, а інший – проявив любов, патріотизм до рідної своєї малої батьківщини. Як результат – залишили нинішньому і прийдешнім поколінням не руїни, а гарну й привабливу будівлю. А могло б залишитися від неї тільки порожнє місце…
Бажалося б, аби нині у нашому краї появилося б з десяток-два отаких добродіїв.
Володимир
РУБАШЕВСЬКИЙ,
директор Теофіпольської районної друкарні у 80-х роках, ветеран журналістики
