Їхня остання висота
Німецько-радянська війна 1941-1945 років залишила чимало кривавих слідів і на теофіпольській землі. Це, зокрема, 13 солдатських та 6 одиноких могил, де у вічному сні покояться полеглі воїни Червоної Армії. А в пам’ять про убитих наших краян нагадують 57 пам’ятників та обелісків, які встановлено у населених пунктах територіальної громади. А ще 44 за-лізобетонні оборонні споруди – ДОТи.
Є ще одне святе місце, яке нагадує кожному, хто проїжджає чи проходить відрізком шляху між Дмитрівкою та Колісцем про ті перші дні двобою мужніх захисників своєї Вітчизни. Тому тут нас велично стрічає постать солдата, а трохи вище, як символ великої вдячності воїнам 14 кавалерійської дивізії 60 -ї армії, якою командував генерал-лейтенант І.М. Музиченко – Кінь. І плуг – мирна, вільна праця біля матінки-землі. На жаль, відсутній тут орач, який зміг би твердою, міцною рукою взятися за чепіги і прокласти першу борозну в масивному подільському чорноземі. Він не повернувся додому з фронтових доріг… А поруч – залізобетонна споруда ДОТ. Меморіальна Дошка, яка нагадує кожному, що тут мужні захисники протягом двох днів і ночей стримували навальний наступ гітлерівських полчищ. Усі вони загинули. Їх життєвий шлях обірвався саме 3-5 липня 1941 року. На жаль, імена бійців невідомі.
І поле це назвали Полем безіменних героїв…
Чимало старань, щоб пам’ять про загиблих у Другій світовій війні воїнів була належним чином пошанована, доклала молодь Теофіпольщини, яку очолював тоді Анатолій Доманський – ініціатор цього задуму. Толокою у далекі 80-ті роки минулого століття вона по-ударному працювала на спорудженні згаданого величного пам’ятника-комплексу.
Мітинг-реквієм відбувся 3 липня на цьому святому місці. Проведення заходу до Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв в Україні ініціював первинний ветеранський осередок сіл Кунча та Дмитрівка, який очолює Олександр Стучинський. Належну допомогу в благоустрої території надав староста сіл Воронівці, Немиринці, Ільківці та Колісець Леонід Воляник при підтримці голови ФГ «Кунчанський» Володимира Пицюка, директора філії «Рідний край» ПрАТ «Зернопродукт МХП» Сергія Прокопчука, начальника Теофіпольського РЕМу Василя Борболюка, депутата обласної ради Віктора Лебединського та районної Андрія Петринюка. Цю мить в історії Другої світової війні, особливо німецько - радянських воєнних подіях, схвалила рада відокремленого підрозділу організації ветеранів України територіальної громади, де головою Володимир Кобера. Усе це було погоджено з селищним головою Михайлом Тененевим та сприянні головного спеціаліста відділу містобудування, архітектури, житлово-комунального господарства Богдана Ковальчука.
За це їм щиро дякує весь ветеранський корпус Теофіпольщини.
У виступах секретаря селищної Ради Романа Непотаса та старости Вороновецької громади Леоніда Воляника, голови ради відокремленого підрозділу організації ветеранів України Володимира Кобери та голови ради громадської організації ветеранів та пенсіонерів ОВС «Єдиний щит» Анатолія Стучинського багато уваги було приділено по-діям 80-річної давності. Зокрема, про наступ фашистських військ, який був таким навальним, що 3 липня, через 11 днів війни, вони вдерлися на територію Теофіпольщини. Теофіполь фашисти захопили наприкінці дня 6 липня 1941 року.
Теофіпольщина увійшла в історію німецько-радянської війни, як один із найсильніших вузлів опору на шляху гітлерівських полчищ у 1941 році. Фашисти зустрічали тут опір радянських бійців на кожному кілометрі, вели бій майже за кожний населений пункт. Радянські воїни показали незламну стійкість, велику мужність і масовий героїзм. Вони затримали фашистські орди на теренах нашого краю на п’ять діб, тоді, як від Тернополя до межі району німці пройшли за добу, а від кордону за 11 діб. І що пам’ять про подвиг, які здійснили радянські воїни, має передаватися з покоління в покоління, щоб наші діти та онуки не забували про це. Володимир Кобера наголосив, зокрема, що це пам’ятне місце - перше на Теофіпольщині, яке започаткував воїн-фронтовик, покійний Віктор Омелянович Лебединський, колишній лідер ветеранів краю, палкий ентузіаст і краєзнавець. Такі пам’ятки важливі для патріотичного виховання молоді й збереження правдивої історії про події Другої світової. Володимир Васильович подякував організаторам за пам’ять про тих, хто не повернувся з війни, побажав усім мирного неба.
Палким був виступ колишнього очільника молодіжного руху краю Анатолія Доманського. Анатолій Іванович приїхав із Тернопільщини на запрошення взяти участь у цьому скорботному зібранні.
Найбільшу подяку висловлюють учасники цього заходу педагогічному та учнівському колективам Воронівецької школи, Кунчанському навчальному закладу. Зокрема, шкільна юнь із Вороновець виконала віночок пісень патріотичної тематики, декламували поетичні рядки. Вдячні і завідувачці Ільковецьким дитячим садочком Олені Гульчук за прочитаний монолог « Приснилося матері», начальнику відділу освіти, молоді та спорту селищної ради Майї Мельник за організацію транспортних засобів. Низький уклін художнику Олександру Колеснику за реставраційні роботи меморіальної Дошки на ДОТі.
Окремим рядком хочеться відзначити активність та небайдужість до справ ветеранських мешканців Кунчі та Дмитрівки, які прийшли, щоб віддати данину поваги полеглим воїнам. А ще ветеранам праці із Теофіполя Валентині Романович, Марії Черній та Леоніду Шведу, Ніні Остап’юк, Валентину Дузяку, Галині Панаріній, голові первинного ветеранського осередку сусідньої Гаврилівки Віктору Семенюку за їх високу громадянську позицію щодо вшанування пам’яті Героїв.
… І раптом над місцем проведення жалобного зібрання зупинилася хмаринка. На присутніх почали падати краплини дощу.
- Ні, це не дощ, - мовила одна жіночка поважного віку з Дмитрівки.- Це сльози радості тих молодих бійців, які загинули у поєдинку з ворогом. Їх душі на Небесах. Вони нас бачать і чують. І вдячні, що ми їх пам’ятаємо.
Сльози-дощ зросили і поле, де білим покривалом цвіла гречка. Так, ми не знаємо імена захисників Вітчизни. Тому і цей вибалок назвали «Полем безіменних героїв». Вічна їм пам’ять!
До підніжжя монумента Солдата було покладено вінки та букети живих квітів. Була і хвилина мовчання…
Андрій Рудюк
