Йде вже третій рік,
а ніхто не покараний
До редакції звернулася Людмила Стецюк з Лисогірки. Вже два з половиною роки носить вона чорну хустину, жалобу за загиблим сином, 27-річним Віталієм Рижаком. Хороший був хлопець, працював різноробочим на фермі СТОВ «Святець», був товариським , мав повно друзів. Сталося це страшне нещастя 18 листопада 2018 року, у суботу, напередодні Дня працівника сільського господарства у Мар’янівці, біля сільського клубу. Після святкового заходу автомобіль переїхав Віталія, волочив його з десять метрів, отримані травми були несумісні з життям.
- Як же так може бути, - через плач промовляє мати, - у цій машині, крім водія були люди, біля клубу було багато людей, і ніхто нічого не бачив! Та й автомобіль забрали на штрафний майданчик в поліцію, на ньому було виявлено фрагмент куртки мого сина. Результатів експертизи з рік чекали. Це що, не прямий доказ, що було зіткнення, яке призвело до його смерті? Час іде, моя дитина лежить в могилі, а той, хто винен, досі не покараний? То чи є на цьому світі справедливість?
Чому так довго триває кримінальне провадження, порушене за фактом смерті Віталія Рижака? За роз’ясненням ми звернулися до в.о.начальника Теофіпольського відділу Волочиської окружної прокуратури Романа Дідуха. Ось що він повідомив:
- Це кримінальне провадження знаходиться на контролі у Волочиській окружній прокуратурі, в ході досудового розслідування слідству надаються вказівки, проводяться слідчі дії. Однак на даний час беззаперечних доказів вини осіб, які причетні до здійснення вказаного злочину, поки що не здобуто. Більше додати нічого не можу, оскільки це таємниця слідства. А мати загиблого може звернутися до слідчого чи прокурора з клопотанням щодо ознайомлення її з матеріалами слідства.
Та все ж таки Людмила Анатоліївна сподівається, що досудове розслідування буде завершене і справа буде передана до суду. Нікому не бажає зла, нікому не зичить пережити те, що їй довелося пережити. А як жити з таким пекучим болем у серці? Закликає друзів, свідків розказати правду, нічого не приховувати, подумати, що на місці її сина міг бути хтось з рідних їм людей.
Галина Тебенько
