Запам’ятайте

його таким

Четвертий місяць, як поховала Ганна Петрівна свого первістка, Льоню Масловського, старшого лейтенанта, учасника Операціїї Об’єднаних Сил. Не вірить, що більше його не побачить, не почує його голосу, не помилується його лагідною усмішкою. Рветься її серце, на що не подивиться у своїй оселі та обійсті, скрізь він, його золоті руки. І чого так? За що їй такий тяжкий хрест?
- Просила його, Льоню, не йди, - каже з болем, - тобі ж вже йде 55-ий рік, хай молодші йдуть. Ні, казав, піду і все, вони Крим забрали, а Херсонщина поруч. І сюди прийдуть, а тут мої діти, онучка росте. Він же офіцер, закінчив у Дніпропетровському інженерно-будівельному інституті військову кафедру. Дуже дорожив,що він офіцер, як батькові двоюрідні брати, Анатолій та Леонід Масловські. Певне, така моя доля, одні похорони. Десять років тому Сашу похоронила, середнього сина. Нема більшої біди, як дітей своїх хоронити. І треба змиритися, бо нічого не зміниш. Та як з цим жити?

Народився Льоня 8 жовтня 1963 року. Зростав у рідній Шибені спокійним, врівноваженим, невредним хлопцем. Добре вчився, допомагав вдома поратися по господарству, батьки ж зранку до вечора були на роботі. Мама Ганна Петрівна робила і в ланці, і телятницею, і медреєстратором у дільничній лікарні, 14 років була завідуючою молочно-товарною фермою. Батько Анатолій Григорович багато років був бригадиром колгоспної будівельної бригади. Змалку Льоня любив майструвати, передався йому цей хист і від батька, і від діда по матері Петра Миколайовича Коновальчука.

Як закінчив Шибенську середню школу, поїхав у Київ, рік вчився у професійно-технічному училищі на шліфувальника алмазів. А восени пішов в армію, два роки служив у Хмельницькому, у військовій танковій частині. Після вступив до Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. На другому курсі одружився, народилася у них з дружиною Іриною донечка Наташа. Направлення отримали у Велику Лепетиху, районний центр на Херсонщині.
- Робив він там головним інженером у будівельній організації, - продовжує матір, - поважали його там люди. Дали йому будинок, була я там, бачила. Яка краса, і садок посадив, і виноградник, і сам гараж збудував. Що там казати,мав золоті руки, ми з батьком так тішилися. Та не може завжди все бути добре. Одружився вдруге, народився синочок Владислав. Ми дуже пережили, але мусили змиритися. Та не склалося нове сімейне життя. Їздив на заробітки, робив у Хмельницькому, Тернополі, Києві. Не відмовляв нікому і тут, в Шибені, згадують люди про нього добрим словом. І от надумав піти в армію, підписав контракт 18 лютого 2018 року. Служив заступником командира першої танкової роти з озброєння танкового батальйону 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила Галицького. Зразу навіть не признавався, що він у зоні ООС, коли не подзвоню,каже, що в Яворові. Але потім все з’ясувалося, що він у зоні проведення бойових дій, що поранений в руку, що контужений. Мав нагороди, подяки.Як приїхав на Різдво у відпустку, сиділа коло нього два тижні, а він зривався, не міг спати. Розказував про своїх хлопців, знав про кожного з них. Казав, як страшно, коли гинуть наші бійці, і ти нічого не можеш зробити, не можеш їх захистити. А як образливо, коли знаходяться такі, і в нашому селі, які кажуть: там всі алкоголіки, йдуть гроші заробити. То пошліть своїх дітей, хай зароблять.
Снився Ганні Петрівні поганий сон: коло вівчарника, на П’ятирічці, йшла, кругом глибокі сніги, а посередині чорна стежка. І до обіду, 25 березня, сон справдився. Вже два тижні лежав Льоня у госпіталі у Львові. Застудився, як переганяв танки на Схід. Не могли лікарі одразу встановити, що таке. Перевірили і на туберкульоз, і на коронавірус. А що виявилося: зимою, під час ворожого обстрілу, треба було швиденько заскочити в бліндаж, якось не розрахував, невдало стрибнув, сильно вдарився грудьми. Поболювало, та думав, що пройде. А від цього удару в легенях утворився абсцес та виприскнув. Зробили операцію, відключили легені, почистили, та гній пішов у кров. Легені не включилися. Лікарі поставили діагноз «інфек-ційна пневмонія».
- Що ми пережили, не дай Боже такого нікому, - нема вже у Ганни Петрівни сліз, всі виплакала, - помер у четвер, а привезли його у понеділок надвечір, одразу й хоронили. А тут ще ж ця пандемія, люди боялися, не всі прийшли,та Бог їм суддя. Та я тепер знаю, яким був мій син: як в інтернеті викинули повідомлення про його смерть, відгукнулося 120 людей. А телефон мій не змовкав, дзвонили хлопці, висловлювали співчуття. Казали щиро, зі сльозами у голосі, як ми тепер будемо без баті Льоні? І до цього часу телефонують, і не тільки вони, а й його однокурсники. про пережите я написала вірш, не судіть строго, бо писала те, що на душі, як вона болить, як ятриться рана на моєму серці.
То ж і ми, земляки, маємо запам’ятати Леоніда Анатолійовича Масловського таким: доблесним захисником Вітчизни, патріотом, який у поважному віці став на її захист, справедливою, доброю, скромною, працьовитою людиною. Не пошкодував свого життя, хоч міг вчинити інакше. Вічна йому пам’ять! Вічна слава Героям!
Галина Тебенько

За нас

життям він заплатив

Стоїть матуся край воріт
І на дорогу з сумом поглядає,
Машини їдуть, люди йдуть,
А синочка її там немає.
Не стій, старенька, не чекай,
Не дочекаєшся ніколи вже донині,
Його з шпиталю привезли в труні,
Він вічним сном спить у домовині.
Серце рветься, душа кричить,
А плакати не плаче, сліз немає.
Бо виплакала очі всі вона,
Його слова прощальні споминає.
Просила: «Сину, бережись,
Живим додому повернись».
«А де я дінусь ?» - відказав
Й до себе милу пригортав.
Приснилась матері чорна рілля
І вже до ранку не спала вона,
О, як збуваються тривожні сни,
Вдень похоронку з військкомату привезли.
Поранений, контужений, простуджений,
Не на курорті був, не на Канарах,
В розбитих хатах, у свинарниках,
в льохах.
В сирих окопах і на нарах.
Своїм здоров’ям він не дорожив,
Рідну землю захищав і боронив,
Бо тут родився, тут і жив,
За це життя своє і положив.
Ллється кров, іде війна,
Хоча війною її ніхто не називає ,
Гинуть дочки і сини,
Дітей сиротами і вдовами лишає.
Ніколи не закінчиться вона,
Коли минеться люте горе,
Коли над нами мирне сонечко засяє,
На це ніхто не відповідає.
Поплачуть діти, підростуть,
В житті знайдуть собі дороги,
Дружина іншого знайде,
Та мати сина вже ніколи.
Матусі, мами рідної землі,
Скажімо разом «Ні!» війні.
Не для війни сини зростали,
Щоб кляті найманці вбивали,
А ми могили їх сльозами поливали.
А ти, перехожий, зупинись,
Могилі тій ти поклонись,
В ній захисник твій, мужній воїн,
Хотів для тебе миру, щастя, волі,
За те життям він заплатив.
Ганна Масловська,
с.Шибена
Червень 2020 року