Не старіють душею
Втілення мужності, патріотизму, відповідальності, чіткої громадянської позиції – все це про ветеранів війни і праці, які впродовж усього життя слугували прикладом для наслідування. По можливості вони і нині на передньому краї. І до них увага чи не найбільша. Це постійно так. Їхні неспокійні серця і зараз у єдиному пориві – відзначенні 75-ої річниці Великої Перемоги у Другій світовій війні.
Круто стелились їхні фронтові дороги, замішані солдатськими кирзовими чоботами, якими їм доводилося йти через зруйновані міста і села, здійсненні визвольної місії країн Європи, що горіли в димах Другої світової. Їм і зараз сняться воєнні дні, обтяжені страхіттями, виринають у спогадах жорстокі бої, які шматували землю і солдатські життя. І що то за дух такий у людей в солдатській формі - падати, летіти, повзти вперед до перемоги, переборюючи власний страх. Життя і смерть – навпіл. Саме так кувалася Перемога, якій виповнилося 75.
Напередодні цієї вікопомної дати у житті нашої держави, вклонитися і прославити героїв Теофіпольщини, до ветеранів воєнної доби і здійснили організовану зустріч керівництво району – голова райдержадміністрації Олена
Ковцун, голова районної ради Андрій Петринюк, очільники районних ветеранських осередків Володимир Кобера та Анатолій Стучинський.
Першим, до кого завітали гості, був полковник у відставці, 96-річний Харлампій Размаріца із с.Коров’є. По військовому карбуючи крок, до ветерана Другої світової війни підходить полковник міліції у відставці, нині керівник районної громадської організації ветеранів та пенсіонерів органів внутрішніх справ «Єдиний щит» Анатолій Стучинський. Він перед бойовим офіцером-фронтовиком у стислій формі склав своєрідний рапорт-звіт по відзначенню ювілейної дати в житті України і про повну готовність молодого покоління наслідувати приклад героїв Великої Вітчизняної. Харлампій Пилипович по-батьківськи обійняв мужнього учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, який разом з іншими, не вагаючись, здійснив перший переможний крок на шляху до приборкання її жахливих наслідків. Бо це також є подвигом. І на добру згадку фотографуються.
Голова райдержадміністрації Олена Ковцун прикріплює на мундир ветерана війни, де золотом виблискують численні бойові нагороди, знак народної пошани «За бойові заслуги. 75 років Перемоги». Голова районної ради Андрій Петринюк вручає ветерану Подяку від імені райдержадміністрації та районної ради. Із рук очільника районної ради ветеранів Володимира Кобери фронтовик одержує скромну грошову винагороду, а також продуктові набори, які приготували приватне підприємство «Добрий хліб» смт.Теофіполь та Організація ветеранів України м. Київ. Було також зачитано вітальні листівки від народної депутатки України Олени Копанчук та депутата обласної ради, приватного підприємця Віктора Лебединського.
Далі шлях святкового десанту проліг до Поляхової. Тут із місцевим сільським головою Миколою Романюком нас уже очікували голова села Турівка Антоніна Гуменюк, керівник відділку №8 ТОВ «Україна -2001» Віктор Стецюк. У цьому населеному пункті тимчасово проживає уродженець Червоної Дубини, колишній піхотинець 50 стрілецького полку І Українського фронту Петро Півень. І знову спогади, жвава розмова і сльози радості у дружини Петра Корнійовича – Катерини Павлівни.
Ми не застали дома рядового, колишнього водія 283 стрілецького батальйону 193 стрілецького полку І Українського фронту Андрія Семенюка із Колок. Поїхав старенький із сусідом до райцентру за покупками.
Андрій Йосипович був призваний на військову службу 18 травня 1944 року. Пройшовши навчальну програму, здобув воєнну спеціальність, довгий час перебував у резерві на різних посадах.
Після звільнення в запас, майже півстоліття водив вантажівку у рідному колгоспі ім.Гагаріна, працював завідуючим автопарку. Нині чоловік живе спогадами про минуле та надіями на закінчення війни на сході України. А ще дуже, як сказав нам у розмові голова первинної ветеранської організації Петро Демидюк, радіє 94-річний ветеран гостям у своїй просторій оселі. Важко переживає, що залишився в родинному колі на самоті, що вже немає в селі його ровесників.
Учасник бойових дій, інвалід І групи Другої світової війни, колишній піхотинець, розвідник Абрам Рувінович Діхтяр – найстаріший фронтовик у Базалії. Відлік років сягнув позначки 98. Це людина, яка зазнала чимало бід на своєму життєвому шляху, проте мужньо витримала усі випробування і зуміла зберегти теплоту свого великого й доброго серця.
30 грудня 1940 року Абрам Рувінович був призваний на військову службу. 1941 рік…Фронт для 20-річного хлопця почався під Орлом, на Курській дузі, а закінчився в Австрійських Альпах. У складі стрілецької Києво-Дунайської Червонопрапорної ордена Б.Хмельницького дивізії, яка пройшла славний бойовий шлях, воював хоробрий воїн. Визволяв Україну, Молдавію, Румунію, Югославію, Угорщину. За участь у бойових діях відзначений орденом Вітчизняної війни ІІ ст., медалями «За бойові заслуги», «За звільнення Белграда», « За звільнення Будапешта», «За перемогу над Німеччиною». Відзначений герой і орденами української держави.
У 1944 році, коли визволили рідні місця, А. Діхтяр дізнався, що фашистські нелюди розстріляли його батька, трьох братів, двох сестер. Повернувся в Базалію в травні 1946 року.
…Того дня оселя ветерана війни і праці не могла вмістити усіх гостей. Бо окрім нас та селищного голови Єгена Білоуса, очільниці первинного ветеранського осередку Катерини Чичевич, був і чималий гурт аматорського співочого колективу місцевого будинку культури. Після вручення «Знаку народної пошани Всеукраїнського об’єднання громадян «Країна» «За бойові заслуги. 75 років Перемоги» та продуктових наборів, вітань народної депутатки України Олени Копанчук, депутата обласної ради Віктора Лебединського у їх виконанні прозвучав віночок українських народних пісень.
Без сторонньої допомоги ветеран війни вийшов із оселі, щоб в оточенні всіх присутніх бути зафіксованим на камеру.
- Це для історії, - підсумував сам старожил.
Радо нас зустріли і в оселі рядового артилериста Василя Никифоровича Мушинського, який проживає у Єлизаветполі.
Війна завжди була важким випробуванням не тільки для чоловіків, але й для жінок. Та Аня Антощук з Янівки, після звільнення Теофіпольщини 8 березня 1944 року, вже у червні отримала повістку на фронт. Швидко освоїла санітарну справу, потрапила у військову частину 03524 – прифронтовий польовий госпіталь. Санітарку, не дивлячись на її молодий вік, приписали до ренгенткабінету. Працювала сама, допомагала медсестрам, вела облік поранених бійців.
Шлях до Перемоги проліг від рідного села через багато міст та сіл Західної України. Переможні залпи салюту і звістку про закінчення війни зустріла у польському Ченстохові. До рідної домівки повернулася весняної пори 1946 року.
Молоді роботящі руки для господарства « Червона Україна» були затребувані виробництву. Працювала в рільництві. А згодом 34 роки поспіль віддала молочному скотарству. Ранню світанкову зорю Ганна Антонівна зустрічала на фермі дояркою.
- На таких людях, як Ганна Антонівна Дишлевська - Антощук і тримався наш колгосп ім. Шевченка, - згадував у своєму виступі під час вручення ювілейної нагороди керівник ФГ «Адам» знаний аграрій не лише Теофіпольщини, а й області Леонід Стецюк.
У грудні 1944 року Теофіпольський райвійськкомат покликав на службу Захара Олійника з Дмитрівки. Не сподівався Захарій Маркіянович, що його майбутня професія мостобудівника буде такою важливою ланкою в інженерних військах. Пригодилися сміливі рішення і молоді дужі руки при спорудженні нових залізничних шляхів і на Уралі, а особливо на Донбасі. Звідси 17 квітня 1951 року уже сержантом, командиром відділення Захарій Олійник звільнився в запас.
Приймаючи народну нагороду, подарунки і численні вітання, в тому числі і від сільського голови Кунчі Олексія Козачука, голови первинного ветеранського осередку Олександра Стучинського ветеран праці пообіцяв ще довго залишатися в строю.
Гвардії єфрейтор Петро Бульбах із Човгузова, з вересня 1944 року був направлений в 21 гвардійську ордена Б.Хмельницького Червонопрапорну Ярославську мехбригаду ІІ танкової армії, якою командував Катуков. 18-річний юнак воював у другому батальйоні, в роті станкових кулеметів системи «Максим». Брав участь у боях за Ландсберг, Познань, Лодзь. Під час тяжких боїв при форсуванні річки Варта в районі Ежезіна фашисти чинили шалений опір нашим наступаючим бійцям. Рядовий Бульбах щоразу приходив їм на допомогу, вогнем свого кулемета давав змогу радянським воїнам виконати бойове завдання з найменшими втратами.
Іншим разом Петро з бійцями знищили німецький ешелон із живою силою противника, боєприпасами та продовольством.
Особливої шкоди завдавали фашистські снайпери. В одній із ворожих атак Петра було тяжко поранено в живіт. Лікувався він аж до дня Перемоги.
Гвардії єфрейтор Бульбах нагороджений орденами Вітчизняної війни ІІ ст., «За мужність», медалями «За бойові заслуги», « За звільнення Варшави», « За взяття Берліна». Має 16 ювілейних нагород.
У мирний час Петро Митрофанович Бульбах після закінчення ветеринарного технікуму 11 років працював у Теофіпольській ветлікарні і більше 30 років – ветеринаром у місцевому господарстві ім. Б.Хмельницького.
Про що мріє сьогодні ветеран у свої 94 роки, які відзначив 1 травня? Петро Митрофанович відповів:
- Здолали такого сильного ворога, були переконані, що війн на нашій землі більше не буде. І що? Схід України палає у вогні. Бережіть мир!
Все меншає з кожним роком ветеранів Другої світової війни. Відлітають у вирій, золотими літерами вкарбувавши свої імена в історію Великої Перемоги. Так, вони йдуть у вічність.
Та пам’ять про них свята. Вона залишиться навіки в серцях і вдячних теофіпольців.
Прес-центр районної ради ветеранів
