Вишите її життя  червоними та

чорними нитками

У просторій доччиній хаті в Марії Митрофанівни своя кімната. Тут коло неї на столику стос газет, бо ж любить читати, особливо нашу районку. А зі стінки дивляться з численних світлин на бабусю діти, внуки та правнуки. Вона ж - багатодітна мати, народила та виростила 5 дітей –Колю, Сашу, Сергія, Зою та Віталія, дочекалася 11 внуків та 9 правнуків. Всім віддавала частку свого великого материнського серця, тяжко трудилася, пережила голод та холод, але не розтратила добра, душевного тепла, людяності, співчуття та милосердя.

Тут, у рідній Кривовільці,у праці, в тривогах, в турботах про велику родину промайнуло її життя. І вже 8 березня накує зозуля її 85-у весну.Та, слава Богу, має світлу пам’ять та ясний розум. Одна біда – більш як рік тому зломила ногу, то ж тепер пересувається на візочку, або з палицею. Та без діла не сидить, квасолю натеребить, вареників наліпить. Вже дочці Зої Василівні підмога, бо ж працює завідуючою аптекою районної державної ветеринарної лікарні, ще ж вдома велике господарство треба доглянути.
- Як згадаю, як то мені було, - неквапом, з сумом, розказує Марія Митрофанівна, - і як те все треба було перенести, де ті сили бралися? Було мені 10 років, якраз по війні, наші мама народили п’яту дитину і крепко заслабли. А батька вже не було, в Сибіру був в таборі, аж через 10 років вернувся. Був батько за німців старостою, злецьким для людей не був, та що поробиш, лихі були часи, не пішов би служити – розстріляли б.

Отож, я з старшим братом доглядали менших. Як хотілося їсти! А нічого не було. Напитали мені мама діда й бабу в Западні, в Татаринцях, жили вони самі, мали добру господарку. Що тепер дитина в десять років? Мала, яка з неї робота?А я там корів пасла, посуд мила, давали мені їсти, вже не голодувала.Заробила там мішок зерна, мали вже мама чим юшку затирати. Були ті роки дуже тяжкі, не родила земля, була посуха, люди голодували. І треба було колосків вкрасти, бо як вижити? А колгоспні польові на конях гонили, батогами били. Добре, що мама трохи одужали, самі пішли в Западну полотно робити, так ми і перебивалися. Я і менших дітей гляділа, і в школу ходила, не було в що ні вдягнутися, ні взутися. Якось сім класів закінчила, пішла в Теофіполь в побуткомбінат вчитися шити. Після шила в артілі, в Новоставцях. В 55-ому році вийшла я заміж за Василя Платоновича Рудого. Прийшов він зі служби у морфлоті, з Владивостоку. Невисокого росту був, та міцний, кремезний. Нічого не було в мене, нічого не було в нього, на весілля костюм позичав, рядна в хаті не було. Починали ми з нуля. Став він робити трактористом, я пішла на ферму дояркою, почали заробляти. Діти наші стали народжуватися, хату треба було будувати. А за дітьми як було, не було декрету, два місяці вдома побула і все, на роботу. І як ми те все витримали, як ті діти повиростали? Одне добро, що люди в нашій Кривовільці були дуже дружними, певне, було таке тоді кругом. Хати зводили разом, толокою, ніхто нікому не платив, сьогодні в одних глина, далі в других. Я ж літом в ланці робила, на нормі, була ланковою, а зимою йшла на ферму, діти ж росли, треба було гроші заробляти, копійку до копійки збирати.
Пригадала Марія Митрофанівна, яке то було за колгоспу до певного часу: ні полови, ні соломи, ні гички, ні буряків не давали, треба було вкрасти, на плечах в рядні щодня щось принести. Що наносилася, то наносилася, вже від тих ряден спина вгиналася, вривалися руки й ноги. Вдома ж корова була, городи були не такі, як тепер. А прийшов тоді в Новоставці головувати Василь Корнійович Шуляк. От зібрав він жінок з ланки та й каже: «Дівчата, щоб я вас з ряднами не бачив. Будете машинами возити». Посміялися вони тоді, не повірили, що може таке бути. А він так і зробив. Натрясли полову, нав’язали рядна, а машина привезла. А далі кожній по машині буряків направив. Привезли одній, зійшлися вечером жінки та й обрізали. А як при цьому гарно, на все село було чути, співали! І так по черзі. Такими були дружними, вболівали одне за одного. Ще ж Шуляк по машині качанів направив. Вже ж легше було.
А за дітей як то треба було напереживатися! Старший Коля женився, поїхав в Тюмень, в Нижнєвартовськ. Забрали до себе Сергія, було їм там добре, розжилися, отримали квартири. На літні канікули привозили в Кривовільку до матері внуків. Було таке, що всіх разом було 15 чоловік, ставили столи в садку. Та завжди панувала в родині злагода та спокій. Ясно, що тримали корову, свині, зо 50 індиків, гуси, качки, кури. А Марія Митрофанівна возила внуків назад в Тюмень. Саша поїхав в Київ, працював водієм автобуса, одружився, поставив у Василькові хату. Потім ще поїхав на роботу в Новий Уренгой. Найменший Вітя зі своєю сім’єю живе близенько, в Новоставцях, працює будівельником. Зоя закінчила під Києвом ветеринарний технікум, повернулася додому, до батьків. Працювала ветеринарним лікарем в колгоспі, на комплексі, на фермі. Вийшла заміж за грузина Міраба Квіквініа, робили вони тут дорогу. Навіть в Грузії три роки жила. Народився від цього шлюбу син Полміра, та розійшлися їхні життєві дороги. Навпроти батьківської хати сама збудувала нову велику хату, допомогла коштами материна сестра з Владивостока, яку забрала та доглянула. Та, на щастя, послала її доля вірного та надійного супутника життя, доброго господаря Віктора Грубого. Народився в них Михайлик, вже йому 17 років, мила, роботяща дитина, велика підмога мамі й татові. Вчиться в ліцеї, хоче здобути фізкультурну освіту. Є ж йому на кого рівнятися, на старшого брата Полміра, майстра спорту міжнародного класу, призера та переможця чемпіонатів України, Європи та світу з гирьового спорту.
- Я думала, - з гордістю промовляє бабуся, - що він буде конюхом чи ветеринаром, бо ж змалку дуже коней любив. А він, хоч і закінчив технікум в Золочові, вивчився на механіка, пішов іншою стежиною. Дай Боже йому здоров’я та сили, бо ж це дуже нелегко ті залізяки тягати.
- Полмір – це наша гордість, - долучається до нашої розмови мама Зоя Василівна, - з дитячих літ вже було видно, що він цілеспрямований, ото як скаже, так і буде. Був такий момент, приходить з тренування, а в нього від штанги рани на плечах. Я в плач, прошу, сину, може воно не треба, нащо ж себе так мучити. Якби не Василь Михайлінчик, його тренер та наставник, не його підтримка та віра в нього, не знаю, чи щоб з цього вийшло. А тепер Полміра працює тренером ДЮСШ в Хмельницькому, продовжує виступати, ми ним дуже тішимося. У нього чудова сім’я, дружина Оля, що стала нам рідною дитиною, діти Давидко та Леван. А часом треба його допомоги, він раз – і приїде, ще ж поле в нього тут є, скрізь він дає раду. Дуже він в нас хороший. Та й всі мої 11 внуків, це четверо дівчат та семеро хлопців , виросли толковими, здобули освіту, працюють, признаються до мене.
Була в житті Марії Митрофанівни і радість, і горе, був вишитий рушник її долі червоними та чорними нитками. Поховала двох синів – Сашу та Колю, були як дуби, крепкими, здоровими. Трагічно загинули, Саші було 41 рік, Колі – 49. Саша у своїй хаті, у Василькові, впав і забився, рятували його лікарі, не вижив. А Коля з Тюмені повернувся в Кривовільку, збудував двоповерхову хату, ще б йому жити та жити. Замкнула електромережа, сталася пожежа. Як пережила, не знає, як витримало її серце! Ще ж поховала й чоловіка, нема вже Василя Платоновича 18 років, до того 11 років був паралізований. Та не озлобилася, хоч кровоточила душа, жила з вічним болем, любила життя, короваї на весілля людям пекла, в церкві співала.
Збереться 8 березня у Кривовільці велика родина Рудих, буде вітати Марію Митрофанівну,берегиню роду. Вже з далекого Нижнєвартовська приїхав син Сергій, відпустили його з роботи на 10 днів, не натішиться, не наговориться мати. Приїде і старша невіста Марія, жінка Колі, живе у Судилкові, їздить у Санкт-Перербурзі на заробітках, та признається. Щоденною працею, турботою та жертовністю заслужила мати на повагу та любов. То ж хай ще довго зустрічає вона весни, хай їй кує зозуля та співає соловейко, хай у її серці бринить лише радість та щастя!
Галина Тебенько