На перший погляд, важко відшукати у їх біографіях щось однакове, бо ж і віком різняться, і життєвий шлях у кожного свій, особливий. Та це лише на перший погляд, бо при ближчому знайомстві завважується і спільність поглядів, і навіть збіг інтересів.

Ця маленька оповідь ще про двійко хлопців, яким серед понад 160 тисяч чоловік, призваних до лав Радянської Армії  з України, судилося пройти афганську війну протягом 1979-1989 років і пощастило не потрапити до мартиролога, тобто списку загиблих 3360 воїнів-українців. Більше того, їм пофортунило навіть не зазнати бойових поранень.

Мова про Віктора Лесика з Базалії та Володимира Кіреєва, нині мешканця села Романове. Звісно, хлопцями вони були, коли проходили дійсну військову службу, але й нині не ображаються на таке звертання попри те, що перший вже ступив на високий щабель зрілості – шістдесятиліття, а за плечима Кіреєва – лише полудень віку. Але й тоді, коли тільки починали по справжньому набиратися життєвого досвіду, вони не були такими романтиками, котрі прагнули випробувати себе вогнем у справжній чоловічій грі, а то й орденок заробити…

Для Віктора Лесика і його земляка із Теофіполя Володимира Славецького, які служили дійсну     в Стрию на Львівщині та вже рік шоферували, звістка про їх передислокацію на нове місце – в Афган, здається, не дуже й стривожила.

 Йшов лише другий рік, як СРСР всією своєю військовою могутністю вторгся у країну, яка й так вже давно воювала сама із собою. Радянські політики і слухняні маршали, ігноруючи негативний досвід Олександра Македонського  та британських воєначальників, збиралися перемогти Афганістан. Може, краще було спробувати взяти його в оренду? Але навіть безглузді накази в армії не обговорюються, отож таким чином хлопці потрапили в лютому 1980-го у провінцію Баграм і за п’ять місяців служби набралися таких вражень, що, мабуть, вистачить на все життя.  Принаймні, їм ще досі сниться сліпуче біле сонце, «зеленки», червоно-коричневі гори, серпантин доріг, по яких із шаленим гуркотом несуться бойові машини десанту, БТРи і БМП, танки й колони грузовиків. А ще багато-багато білої афганської пилюки і …чорного жирного диму – так страшно горіли підпалені моджахедами  «наливайки»  - бензовози шуравіт… Насправді ніякої  «красивої» війни за інтереси великого і могутнього СРСР не було, та й бути не могло, а було болото та кров, страшна втома і реальна можливість отримати порцію свинцю чи просто стати несповна розуму. Але тоді правда про оту війну вітчизняними ЗМІ   була завуальованою, подавалася, як правило, у рожевих тонах. І саме завдяки таким тележурналістам, як горезвісний Лещинський та іже з ним чимало обдурених

та заангажованих молодих людей ковтали оту наживку й добровольцями йшли на криваву бійню,   у якій склали свої буйні голови нізащо. Отаким виявився наш інтернаціональний обов’язок…

Із плином літ не гасне пам'ять про Афган іще в одного героя цієї розповіді -  Володимира Кіреєва, який потрапив у те пекло за 8 місяців до виводу з Афганістану так званого обмеженого контингенту радянських військ. І служив, як дехто вважає, наче у Бога за пазухою, адже потрапив у саму столицю

 Кабул. Бо там, мовляв, тихо-спокійно, лише одних батальйонів охорони і комендантських рот хоч греблю гати. Воно нібито й так, але тут є один нюанси. Маючи військову облікову спеціальність шофера, Володя в «учебці» оволодів ще однією – сапера й обрав на час служби в ДРА саме останню. І помиляються ті,  хто вважає, що сапери безпосередньої участі у бойових діях не беруть, то й служба у них «не бий лежачого».

У нашій розмові з Віктором Степановичем і Володимиром Олександровичем навіть натяку на тему їхнього героїзму, якоїсь хвальби не пролунало. Наче змовившись, бойові побратими в один голос заявили:

• А ми нічого такого особливого не вчинили. Мабуть, за такий короткий час не встигли. Просто старались на совість робити те, що нам було доручено або, якщо хочете, наказано…

 Щодо цікавих епізодів, то й тут мої співбесідники     були  не вельми багатослівними. Не тому, що тих епізодів не було. Приміром, пригадав Володимир Кіреєв, під час перебування на одному з постів водій «бар бухайки»( так називають афганці свій транспорт) чомусь не відреагував на вимогу зупинитись, на повному ходу зніс шлагбаум і його рештки повіз із собою. Обійшлося без погоні  та стрільби. Зате було щире подивування, коли на другий день порушник привіз на пост новенький шлагбаум і …  «вибачення». Здається, він не зупинився тоді, бо поспішав з кимось у лікарню.

Втім, кожен день на війні в Афгані був неабияким ризиком для життя. Скажімо, у водія. Коли нерви на «взводі», то навіть бронежилет не порятує, якщо в кабіні сорокаградусна спекота і жару піддає душманський стрілець.

А сапер, що, не ризикує чи не помиляється хай навіть лише один раз? У Володі Киреєва шансів на помилку було теж чимало, але поталанило. Він, без сумніву, десь собі вів облік, скажімо, хитрих мін «італійок», котрі йому вдалося знешкодити. А душманські специ вдавалися й до інших методів, аби перехитрити «кротів» ( так в Афгані жартома називали саперів та мінерів, які шукали вибухові пристрої з допомогою спеціально навчених собак). То лиходії додумалися перемелювати вибухівку на м'ясорубці й розкидати її по замінованих ділянках. Зрозуміло, що це збивало з пантелику собак і доводилося бійцям працювати щупами, гаючись набагато довше під обстрілом ворога.

Не обходилося без саперів і при облаштуванні фортів, так званих «точок», себто сторожових застав радянських та урядових афганських військ. Подекуди це були справжні фортифікаційні споруди, обнесені «путанкою» і колючим дротом і в яких було зосереджено неймовірну кількість стрілецької зброї, бронетехніки і навіть реактивних систем. Отже, було від кого захищатися, не лише на периферії, а й у столиці волелюбної та нескореної держави, у яку ми прийшли непроханими, небажаними гостями. І зовсім не солодко доводилося й тим, чия служба видавалася декому медом.

А ще, подумалося, не варто скидати з рахунку афганський клімат. Бо хіба додавалося здоров'я чи піднімався тонус наших вояків від різких перепадів нічних температур, які сягають там і до півтора десятка градусів. Це вже не кажучи про різні інфекційні захворювання.

 Щодо Володимира Кіреєва, то Афганом його військова епопея не завершилася, йому довелося тягнути армійську лямку до кінця служби ще у білоруському місті Вітебську. А вже згодом, після «дембелю» тісно пов'язав  свою долю з Україною,облаштувався у мальовничому селі Романове, де обзавівся сім'єю, пустив коріння. Справа в тім, що він – росіянин, народився і виріс у Калузі. А нині він наш, наче тут його колиска. У балачці не одразу й второпаєш, що раніше в нього була найріднішою інша мова. Володимир Олександрович тут у повазі і авторитеті, недарма в начальстві ходить – очолює колектив тваринницької ферми поляхівського агроформування.  У нього побільшало й тутешньої рідні. Проте не тільки. Дружба єднає цього чоловіка  з усіма бойовими побратимами – афганцями Теофіпольщини. Тож збираються щоразу на Стрітення( це обов’язково!), у день вшанування учасників бойових дій на території інших держав, їдуть на могили загиблих на тій війні Гриші Попружного та Федора Франчука і вже померлих згодом. І зринають спогади про Афган, і скупа чоловіча сльоза. Та хіба ж у тому ваша вина, мужики?!..

Бачу, що не лише це обсідає чоловіка, щось іще допікає. Повагавшись якусь хвилю, все таки не стримуюсь:

• А як ти , Володю, розцінюєш теперішню ситуацію? Ми ж ще донедавна вважалися  не тільки добрими сусідами, а й братами…

І знову борозенка напливає на чоло колишнього афганця:

• Дуже шкодую, що так сталося, хоча навіть слова лихого мені ніхто не мовив. Мені дуже важко дібрати потрібних слів, та лише їх замало. Але я дуже вірю, що все нормалізується. Тільки скоріше б цим перехворіли ми всі гуртом…

Що ж дай, Бог..

Валентин Дузяк