Ні –капітуляції

Уже майже рік учасник бойових дій, ветеран АТО, старший солдат Юрій Леонов з Михнівки працює водієм у районному військкоматі, як вербувальник рекрутів, бере участь у призовній кампанії. Хоч з часу, коли воював, минає вже п’ять років, та війна, справжня, кривава, те пекло, яке довелося пережити у 2014-2015 роках, його не відпускає.
- Як все це почалося, - розказує, - я знав, що піду воювати, адже стояв у резерві у 8 окремому полку спеціального призначення у Хмельницькому. То ж як звідти мені у червні 2014 року прийшла повістка, не роздумував, знав, що маю там бути, адже був розвідником. Було мені тоді 23 роки. Наш підрозділ виконував бойові завдання по всій Луганській області, сказати, що це було небезпечно, це нічого не сказати.

І от 3 вересня довелося мені пережити жахіття, внаслідок чого отримав опіки та контузію. Поблизу селища Побєда нас накрили російські «Смерчі». Мене засипало камінням та землею в окопі, хлопці відкопали і вже непритомного відправили до Старобільської лікарні. Все на мені згоріло, вже як був у госпіталі в Харкові, дізнався, що на «швидкій» мене в лікарню доправив наш земляк з Базалії Тарієл Мурадов. Пройшов курс лікування, знав, що маю повернутися в стрій, треба було купити військовий одяг, оснащення. Підтримав мене тодішній голова районної ради Віктор Лебединський, ніколи цього не забуду. Тоді ж нічого не було, ні бронежилетів, ні шоломів, ні наколінників, ні берців. А нам доводилося за добу проходити по 40-60 кілометрів по ворожій території, все мало бути якісне. Якби не волонтери, які постачали нам одяг та оснащення, продукти, не знаю, що було б. Тоді була справжня війна, щодня, як біля Волновахи, в Іловайському котлі, гинуло по кілька сотень наших бійців. Як повернувся додому влітку 2015 року, страшно було закрити очі, все здавалося, що я знову там, в окопах, що по тобі б’ють ворожі снаряди, розривають на шматки твоїх друзів, розкидають по землі і немає цьому кінця.
Та молоде життя брало своє, став Юрій працювати, знайшов свою суджену Марину, одружився. Тепер разом радіють своєму найбільшому щастю – півторарічній Євангеліні.Доводилося йому бути і в Польщі, і в Німеччині, та переконаний, на рідній землі, в Україні – найкраще.
Якби ж нарешті в Україні наступив мир та спокій, закінчилася ця проклята неоголошена війна. Тільки ж не шляхом уступок ворогу, тільки не так, як диктує Росія. Бо ж так звана формула Штайнмаєра, насправді – Путіна – є капітуляцією. За що ж тоді гинули, кров проливали? Відведення українських військ зі своїх позицій в чисте поле, щоб їх там розстріляли, вибори під дулом автоматів, а бойовики, учасники незаконних збройних формувань стануть народною міліцією? Тільки повне виведення окупаційних російських військ, відновлення контролю над державним кордоном, запровадження на перехідний період міжнародної військово-цивільної адміністрації, і лише тоді вибори. Все інше є шляхом до втрати Україною суверенітету.
Галина Тебенько