Знову  подорожуємо

Цього разу Київ. Навіть довжелезна «пробка» в Житомирі не зіпсувала настрою. Столиця зустріла нас, учнів 10 та 11 класу та вчителів Людмилу Маринюк та Лілію Архипович, чудовою осінньою погодою. Різнобарв’я кольорів обабіч дороги, по-літньому чисте, блакитне небо і яскраве сонечко ніби говорили нам - Київ чекає на вас.
Починається, як завше, все з воріт.Цього разу зустріч з Києвом почалася з Золотих воріт, де Ярослав Мудрий ніби вітає нас, гостей древнього, красивого, таємничого міста. Київ манить, Київ зачаровує, Київ вчить, Київ пам’ятає.

А далі велична Софія, український до найменшого каменя і піщинки Михайлівський Золотоверхий, як пам’ять, як докір, як нагадування і застереження. Зупиніться, погляньте в очі тих, кого вже немає, хто ціною власного життя виборов нашу свободу. І гурт старшокласників, гамірних, збуджених зустріччю з головним містом, раптом стихає, «Боже, це ж чиїсь сини, батьки, брати, друзі», і холод за плечима, і біль під серцем, і величезна тривога за їхнє майбутнє.
Далі ми на «скляному » мосту, який сполучає парк «Володимирську гірку» і Арку дружби народів. Мостовий перехід зроблений з бетону, заліза, скла, тут є велосипедні доріжки, сучасне освітлення, оглядові майданчики з яких простягається краєвид могутнього Дніпра, Труханів острів. І знову в голові думка - «невже все це зроблено людськими руками, яка велика сила людський розум і праця!».
З моста ми прямуємо на головну площу країни – Майдан. Це наше серце, наші нерви, наша душа. Саме тут ти з гордістю відчуваєш свою належність до великої нації, яка століттями виборювала і виборює свою незалежність. На Майдані ти дихаєш свободою – тут вуличні музиканти і фольклорні співаки, тут монумент Незалежність і душі майданівців на алеї Небесної Сотні.
Поруч фонтани, макдональдс, музей медуз, смачна кава, морозиво, величезне людське море і така кількість різних мов… Тут час зупиняється, тут хочеться бути, слухати, дивитися, зустрічатися, цілуватися, плакати і сміятися.
Окрема тема, як кажуть наші діти, київське метро. Дехто в метро їхав вперше в житті. І знову емоції, які не передати словами. Станції,як величні пам’ятки архітектури, людське море, що як потік несе тебе до ескалатора. Все настільки цікаве для нас, жителів периферії.
Ну і наостанок супер-маркет, а якже повернутися додому без київського торту? Це вже теж національний атрибут – смаколик, який ще завтра за чашкою кави знову нагадає тобі про Київ.
Окреме дякую хочемо сказати нашому незмінному водієві Віктору Криворуку. Якби не його любов до своєї справи і «ангельське» терпіння, Київ точно би не здався нам таким привабливим.
Лілія Архипович, практичний психолог