Вересень 1939

Наша багатостраждальна рідна Україна – одна із найбагатших держав в Європі на різні історичні ювілеї, серед яких, на жаль, дуже мало радісних. Ось за останні сім-вісім років ми відзначили кілька таких - 80-і роковини найбільшої трагедії людства – Голодомор на Україні, 2014-2016 роки – 70-і роковини чекістсько-військових операцій на території Західної України, під час яких було розстріляно, замордовано понад 103 тисячі учасників визвольного руху, 2014 рік - 40 років від початку Афганської війни, в якій загинуло 2378 українців, 2015 рік – 70-а річниця Дня пам’яті мільйонів полеглих українців на фронтах Другої Світової війни, 2017 -2018 роки – 80- річниця кривавого більшовицького потопу в Україні, 2019 - 80-ий ювілей звільнення Західної України від національного гніту одних окупантів і свіженьке поневолення її, ще краще, російською совєтською безбожною імперією.
Цю подію довго називали золотим вереснем - возз’єднання Західної України з радянською Україною, інші – окупацією Москвою західноукраїнських земель. Велика Україна, безправна колонія Москви, про возз’єднання з якою віками мріяли галичани, ще зализувала свої болючі рани від недавніх трагічних подій, а вересень 1939 року приніс мешканцям Західної України такі самі, або й гірші випробування.

Якщо в перший день вони з радістю, з надією на волю, свободу, зустрічали « визволителів» з хлібом - сіллю, з квітами, обіймались, то вже у наступні дні московський «освободітєль» показав своє нутро, показав весь свій загарбницький агресивний оскал окупанта: лише з осені 1939 року і до осені 1940 було репресовано і без всяких підстав і без всякого слідства депортовано в Сибір, на Північ Росії за відкритими секретними архівними матеріалами, 312 тисяч сімей, тобто один мільйон 173 тисячі і 170 осіб. Було ліквідовано товариство «Просвіта», яке існувало 70 років, була ліквідована вся українська і польська преса, перестала існувати «Рідна школа», закриті всі громадські українські організації, в січні 1940 року було закрито Наукове Товариство імені Шевченка, яке існувало також 70 років.
У 1941 році почались масові розстріли в тюрмі на Лонцького у Львові, в Дрогобичі, в Городку, Стрию, в урочищі «Дем’янів Лаз», що недалеко від Станіслава (Івано-Франківська), було розстріляно близько 10 тисяч горян – гуцулів, бойків. В одній із газет «Життя Теофіпольщини» (№ 59—60, 27 липня 2017 року) був надрукований мій матеріал «Розстріляна церква», а в іншій ( № 67-68, 24 серпня 2017 р) була надрукована об’ємна стаття «Тернистий шлях пройшла ти, Україно». У них детально йшлося про ті жахіття на Західній Україні.
Пізньої осені 1939 р., той край відвідав всесвітньо відомий український кінорежисер Олександр Довженко – з наміром зняти документальний фільм про радість того возз’єднання. Але після короткого спілкування з гуцулами в Коломиї він побачив, почув і відчув той психологічний клімат, який виник зразу після того возз’єднання Західної України і Східної України. Ось, що він згодом написав у своєму відомому «Щоденнику»: «Обнялися, зітхнули, притулились одна до одної й …не зійшлися. Розімкнулись обійми, радість поступилась місцем ненависті, ненависть – сумніву, сумнів змінився здивуванням, здивування – розчаруванням, а потім гнівом і обуренням».
Олександр Довженко таки зняв фільм про те «визволення»,«возз’єднання», пафос радості в якому аж ніяк не співпадав зі страхом, слізьми «визволених».
Але, знаючи про розстріляний сталінський список патріотичної української інтелігенції, режисер, рятуючи себе, свідомо пішов на цей крок, догодивши Сталіну.
1939 рік таки був роком анексії, окупації Західної України, і все те було легалізоване діями сталінських «визволителів». Мешканці Галичини, національно пригнічені в Польщі, із збереженим індивідуальним приватним господарством жили набагато заможніше від замучених голодних колгоспників колоніальної Великої України і всі про це знали.
Але як не було – то таки був початок єднання етнічних братів-українців. Ну не могли ми й досі бути подібними на голодну комуністичну Північну Корею і заможну Південну Корею(!).
Я у Львові з 1954 року, коли поступив вчитись на архітектурну спеціальність Львівського політехнічного інституту. З моїх 82-ох років, уже прожитих мною, 65 років я - у Львові. Моя заповітна мрія – навчитись малювати, щоб я зміг зробити портрет свого тата-мученика, мій вроджений татів патріотизм разом з тою мрією попрямував від доріг, якими ходили він, мій тато, мама, брати, сестри, і привів мене у Львів, на львівські простори, а згодом і на всі галицькі, які у свій час сходив Іван Франко, Маркіян Шашкевич. І мені, вдячному синові мого рідного Поділля, краю Устима Кармелюка, стала рідною і Галичина, Карпатський край Олекси Довбуша.
Якраз тут моя сирітська доля зустрілась із дуже подібною долею галичанки – моєї студентки 5-го курсу, батьки якої разом з нею, 5-річною дівчинкою пережили хижу операцію «Вісла» і тут же висилку на донбаські простори – «…Здесь работайте на благо нашей советской родини, а не на «бандеровцев»( ?!!). Зазнала диких репресій і вся її родина: навіки в сибірській мерзлоті залишились кісточки бабусі і її старшої дочки, а дід, господар на все село, що неподалік Дрогобича, з двома донями і синочком, після смерті тирана, повернулись в рідне село.
Ось так наші дві долі, моя – «петлюрівська» сина, «врага народа» і доля моєї дівчини - «бандерівська» з того «бандерстану», тісно обнялися і злилися в одну щасливу українську долю. І вона з нами уже 55 років (!) слава Господу і дякуємо Йому…
В нашій оселі – наша рідна мова, український дух, українські традиції, ікони, різні видання Біблії, молитовники, портрет Шевченка, його твори, твори Івана Франка, Лесі Українки, Стефаника, проза і поезія письменників нашої доби, в нашій оселі цінна історична література, в яких наша, колись клято заборонена, українська Правда.(!) А якби не вересень 1939 – хто його знає, куди б закинула мене, юнака, моя доля, де була б моя дівчина-галичаночка…
І ще одне, моє особисте: ось-ось, вже скоро, в глибоку листопадову осінь, я відмічу сам, в глибоких спогадах розповідей моєї мами, свій своєрідний 80-річний ювілей - в кінці листопада 1939 р мене, 3-річного нехрещеного, охрестили, і моя мама вже не плакала, що я так довго був нехрещеним.
Хрещення відбулось за бувшим до 1939 року кордоном – в селі Молотків, що на Тернопільщині, 8 кілометрів від Святця, бо безбожники-варвари ХХ століття, в 30-і роки розвалили, зруйнували всі церкви в нашій окрузі і в нашому селі, а маленьку дерев’яну, що на його окраїні, закрили. Охрестив мене, як легко догадатись, не піп-батюшка Московської церкви, а український місцевий священник української церкви в Західній Україні, тому – то я весь і донині такий український: колись клято не признавав, що я мануїльський через розпечене клеймо, яке всадили Святцю вєрниє ленінці, - Мануїльське (?!) і та ганьба проіснувала, якщо не помиляюсь, 32 роки. А вже з поверненням назад оскверненого ім’я моєму рідному селу я і досі якийсь, для декого, не такий, і все, не святецький, можна і пирскнути на нього, приліпити після бувшого ярличка «син ворога народу» новенький ярличок, бо він з того Львова (!) вже їхній, які «стріляли нам в спину, а він захищає їх – бо живе серед них (?!)
Я з такими в дискусію, в безплідну суперечку не втягуюсь – марно. Мені шкода таких, адже вони не винні, - бувша душна жахна епоха так виховала їх. Скільки пролетіло літ, а та заяложена, протерта до дірок, україноненависницька пропагандистська кремлівська платівка крутиться далі, підминаючи під себе таких слабодухих, обдурених, зашорених прихильників «русского міра».
А на Сході України йде російсько-путінсько-українська війна, розв’язана вщент з російщеним за 100 років донецько-луганським алкашним притоном вбивць – безбатченків. Шостий рік, майже кожний день, опускаються труни з тілами синів України – патріотів в рідну землю, яку захищали, і тепер лежать в могилах на таких молодих своїх літах…
Як повертається в деяких хохлів, малоросів язик, щоб так ображати,оскверняти пам’ять всіх Борців за волю України, обзивати Героїв Небесної Сотні, «майдану- тими», « бандерівцями», кричати – « то вони все накрутили», «при Януковичу було все харашо, і Крим був наш, і не було б війни, і був повний порадок» ( ?!) і т. д.
Негоже, мої дорогі односельці, щоб і в нашому Святці, з таким світлим, Божим святим ім’ям, витало таке чуже зло, та підкинута зовнішніми і внутрішніми ворогами братовбивча лють. А чи й досі, як бувало донедавна, при кожній чарці наші святецькі хлопці на все горло поют їх любімую, як вони кажуть, застольную пісеньку про родіну, Сталіна, п’ють за них? Я не раз слухав їх і мороз гуляв по шкірі. І ще мали до мене претензії - чому я не підтримую їх, чому не співаю русскі пісні (з підначкою, бо я ж з того Львова).
Я, склавши руки, опустивши голову під стіл, мовчав і думав: де могила мого розстріляного тата вірними слугами тирана, синами їх родіни, і ще 70 могил таких же розстріляних господарів із села, батьків, дідів декого з тих, хто так відспівує їх, молиться за них…
Моя галичанка досі пам’ятає один із таких концертів.
Вимітайте з рідного нашого древнього українського села те дволике, слизьке, угодніче двоєдушіє – «яка разніца, як балакати, ліш би ковбаса була!» (?!). Шануймо, поважаймо нашу співучу рідну мову, адже мова – найголовніший код нації, яка себе поважає! Хто її калічить і кається, - читайте Котляревського, Шевченка, Франка, Лесю Українку, Стефаника…
Подивіться на одного тільки заїдливого українофоба з 5-ої колони Москви в Україні, на те затяте посміховисько Шуфрича з тою покаліченю двомовноязичною какаразніцею (?!) – такий і нашу рідну Батьківщину-матір може продати! І ще одні «слуги народу» доручили такому керівництво комітетом «Свобода слова» у Верховній Раді(?!).
Мій рідний древній Святець, що так вільно розкинувся на своїй рідній землі, подарованої нам Богом (!) – я був, є і завжди буду з тобою, моє рідне, дороге село, колисочко мого худого сирітського дитинства! Скільки я птахом відлітав, скільки я сотень кілометрів пішки намотав за моє життя з Лановець до тебе! – ти залишаєшся тепер і до кінця моїх земних днів в золотих спогадах!... На мій превеликий жаль, смуток, я вже другий рік не прилітаю, не йду, не їду до тебе – роки, стерлась ходова частина…Але тут, в тебе, буде часто воскресати моє серце, коли навіки відболить з моєю щемною ніжною синівською любов’ю до тебе, з моєю чистою душею, з моєю молитвою, з моєю честю і совістю, з моєю правдою, хай вона буде гіркою, на яку постійно опирався і опираюсь досі…
Ось така вона, в моїх широких і глибоких роздумах, наша природна, ще зелена, осінь. І друга, якась утаємничена, бурхлива, напружена політична, також зелена, осінь над нашою таки Соборною Україною від Карпат до Дону, хоч наші вороги відгризають її ласі шматочки.
І така вона в моїх спогадах, разом охрещена зі мною, глибока осінь 1939 року…
Володимир Блюсюк, архітектор, Львів, вересень 2019