Виглядає мати сина

Вже 24 роки Іван Надал з Шибени служить в Збройних Силах України. Не всі чоловіки обирають такий шлях у житті, армія є армія, це муштра, дисципліна, порядок. Але і там має хтось бути, бути готовим захищати Вітчизну, боронити рідну землю. То ж треба бути витривалим, мужнім, здатним до випробувань. Це ще коли мирний час, а коли війна…
Що таке чекати сина з війни, здригатися від кожного телефонного дзвінка, не спати, не їсти, марити зустріччю, пізнала на собі його мама Ганна Романівна. Бо ж контрактник, три рази по 9 місяців був в зоні проведення Антитерористичної операції.

- Що я пережила, - розказує, - хай ніхто того не зазнає. Хто міг подумати, що буде війна, що буде така біда? Найбільше горе було, як кинули їх у 2015 році під Горлівку. Побили їх там багато. Не мала я спокою ні секунди, молилася без кінця, щоб вернувся живий. Правда, більшість людей перепитували, як там він, видно, що щиро, від душі. Як от директор нашої школи Сергій Юхимович, вчителі Леонід Білий, Олександр Луцюк. А були ж і такі, казали,що пішов гроші заробляти. Як вернувся мій Іван після тієї Горлівки, Боже милий, такий змучений, нещасний, казав мені: «Мамо, я таке горе пережив! Мамо,я вже сплю на постелі!» Вони ж там в окопах під кулями та снарядами були місяцями!
Народився Іван 30 червня 1972 року. Тішилися мати з батьком, що ріс здоровим, слухняним, змалку допомагав в усьому. Закінчив школу, два роки перед тим зовсім молодим помер батько Василь. Зосталася мати вдовою в 36 років. Та випровадила сина в армію, служив в Чернівецькій області. Далі вирішив вчитися в радіотехнічному училищі в Кіровограді.
- Як закінчив училище, приїхав додому, - продовжує, - надумав собі служити по контракту у військовій частині в Славуті. Я не перечила, зичила, аби йому було найлучче. Крепко пережила, як з липня 2001 по квітень 2002 року був у складі Миротворчих Сил ООН на території Південного Лівану. Не всіх же туди беруть, стріляють там без кінця. Медаль звідти привіз, у нагородному листі написано англійською мовою. Має і медаль «20 років сумлінної служби в Збройних Силах України», бойову грамоту з нагоди Дня Збройних Сил України 6 грудня 2016 року.
Є на серці Ганни Романівни ще одна незагойна рана. Народилася її старша дочка Люда з невилікованою хворобою. І розумна була, і ходила, все вміла робити та мучили її страшні приступи. А вона мусила на роботу в ланку ходити, доглядала донечку свекруха, баба Василина. Померла Люда, як було її 27 з половиною років. Не може забути мати, як казала до неї: «Мамо, я так хочу жити!» Зосталися після неї вишивки – рушники, доріжки, серветки, подушки, бо ж дуже гарно вишивала. Подивиться на них, защемить її зболене серце.
Тепер сержант Іван Надал служить у військовій частині в Коломиї. Приїздив нещодовно додому, поробив дещо в обійсті, бо ж спритний до роботи, та й в матері на нього єдина надія. Ще рік йому до закінчення контракту, а як воно далі буде, хто знає. Ганна Романівна ж гаряче бажає, аби закінчилася ця страшна війна, аби наступив мир, аби в Івана все було добре, у внучки Тані.
Поки що ж щодня лине до нього думками, просить матір Божу, аби заступилася за нього, вдивляється на дорогу, виглядає додому свого сина.
А.Джус