Буяла весна 1957 року. Молода сім'я відправилась на маївку. П'ятирічне дівча, схоже на раннього метелика, у світлій сукенці і з білими бантами  в русявих кісках, безперестану підстрибувало навколо  батьків.   Тато Іван, середнього зросту, худорлявий чоловік, з  густою чуприною, глибоким, проникливим поглядом, легко, по-весняному зодягнений, неквапом ішов широкою лісовою  стежкою-доріжкою. Поряд із ним – дружина Ніна, миловида красуня з пишною темнорусою  косою, акуратно  закладеною на потилиці. Донька Наталочка почувалася  найщасливішою у світі:татко сьогодні не на роботі, а з ними. І тут, у лісі, так гарно! Десь у місті ще шумлять травневі свята. А тут – тут люди юрбами прогулюються  заміським тернопільським  лісом. Дерева злегка погойдують свої зелені віти. В повітрі розлита весняна теплинь, що ніжно огортає  дерева, кущі, усіх людей.

  Сімейство Воровських насолоджувалось  довколишньою красою. Мама з донькою зосереджено  сплітали віночок  із лісових квіточок. Чоловік милувався  ними, спостерігаючи збоку за коханою та  донькою. Всім було так добре! Ніщо не віщувало біди. Ступивши пару кроків в сторону, Іван  ногою зачепив  міну, що  пролежала тут ще з часів Другої світової (колись  у цих місцях проходили партизанські  бої). Пролунав оглушливий вибух. Дівчинка почула, як скрикнув батько. На  її  сукенку,  білу в горошок,  бризнули краплини татової крові. Щосили   закричала мама. Її  одяг також скропила кров.

…Чоловік помер  дорогою в лікарню від великої втрати крові і множинних осколкових  поранень. Все життя  донька пам'ятатиме  його  останні тихі слова: «Прощавайте…» А в руках  у  Наталі  лишився недоплетений  віночок.

 Татові було лише  двадцять вісім. Він, машиніст  компресорної станції, мріяв багато чого  зробити на цій землі. Хотів  прожити  із любою дружиною довге і щасливе життя, виростити доньку, дочекатись онуків, зустрічати весну, тепло. Цьогоріч  вони б відзначали його 90-річчя. Не судилося…

Острівок  любові

Усім  серцем любив він свою сім'ю. Мама часто розповідала  Наталі, як після її народження підбирав їй ім'я - найкраще у світі. Дівча пам'ятало, як татко купив  двохколісний  дитячий велосипед, залюбки учив ним їздити. Її радості не було меж! Щасливо  жила сім'я: кохання, взаємоповага поміж батьками. Тепло родинного вогнища зігрівало усіх. Але, кажуть, щастя вічним не буває. Настає час, коли воно вичерпує  себе. Отоді й стикаєшся  із жорстокими  реаліями життя.

«ДАШАВА—КИЇВ»

Із маминих спогадів  Наталя  знає, що батьки, обоє зовсім юні, поїхали у Тернопіль із  мальовничого села Браженці,  що на Хмельниччині. Тут одержали роботу, житло у сімейному гуртожитку. Тато працював спочатку шофером на будівництві газопроводу «Дашава -Київ». Пізніше його перевели на компресорну станцію машиністом.

Працював сумлінно, керівництво  його цінувало. Не  раз нагороджувало грошовими преміями. Були і подяки із занесенням до  трудової книжки. Тепер ця книжка—сімейна  реліквія дочки  Наталії Лірук.  З великим душевним трепетом вона гортає пожовклі від часу сторінки,  вчитується у зміст лаконічних, ділових фраз: «За досягнення  високих показників  у роботі  занесено  на Дошку Пошани», «За зразкове виконання службових обов'язків  у 1954р. нагороджений Похвальною  грамотою». Життя Івана  Олександровича  було коротке, як спалах, а ось таких записів –досить багато.

 Та й слід у доньчиній душі  дуже помітний. Вона ніяк не могла змиритися з думкою, що свого   тата, такого    рідного, такого хорошого, більше ніколи не  побачить. Дівчинка вірила, що колись він-таки повернеться до них із мамою. Вона по-хлопчачому  спритно вилазила на високе дерево і  вдивлялась у небесну  блакить: виглядала із  далеких світів тата Івана. Їй так його не вистачало!

  Поховали татуся на цвинтарі у Березовиці. Над могилою здіймався  невисокий обеліск із п'ятикутною зіркою. Часто вони з мамою  ходили  через поле  на могилу. Донька несла букетик квітів, а  мама плакала-тужила за чоловіком, вимотуючи душу  надлюдськими  стражданнями.

 Страшенний біль і горе не давали їм тут жити. Вони попрощались із батьком, попросили друзів доглядати за могилою і переїхали  до дядька в Первомайськ на Луганщині. Перед тим пообіцяли собі  обов'язково сюди навідуватись. На ту святу землю, де знайшов вічний спокій дорогий татусь. Та доля влаштувала все по-іншому…

Молода  вдова

В 25 років її мама овдовіла. Гіркота втрати, бідність і хвороби   обсядуть їх.

Мати з донькою  згадували ті моменти, коли їх було троє. Було кохання, була підтримка, було все добре. Пізніше жінка вдруге  вийшла заміж. Інший чоловік не повернув щастя в дім. Мав негаразди на роботі: пережив кілька аварій у шахті. Змушений був  кинути цю  роботу. Сімя зважилась і переїхала жити у Святець. Спочатку все  було гаразд. Батьки працювали, діти підростали. Поки не народилась четверта дитина. Після цих родів жінку паралізувало. Вона ледве вижила, була лежачою хворою. Наталці довелось її обов'язки перебрати на себе. Доглядала навіть за новонародженим малям. Поступово мати виходилась, хоч і лишилась кволою. Прожила небагато - у 45 років відійшла в інші світи. Не передати словами, що пережила ця сім'я. І мати, і діти мужньо долали усі життєві труднощі, старалися вчитися, одержати професію.

Тернова  хустина

Якось Наталі   наснився сон, що вона купила собі велику  тернову хустку. По чорному полю - красиві, немов живі, ружі. Знала: хустка -  до звістки. Невдовзі до сусідів завітали друзі із  Березовиці, де лишилась татова могилка. Жінка  розговорилась з цими людьми. Ті  згадали давню могилу  з обеліском. Вона одна така була  у них на кладовищі.  Так  тернова хустка  покликала в дорогу.

  Разом із чоловіком , одержавши мамине благословення, окрилена  Наталя поїхала  в Березовицю. Там обійшла всі поховання - ніде й сліду нема від батькової могили (минуло вже років чотирнадцять). Ніхто з нині живущих  навіть місця її не памятає.

 Що ж…Наталя, дочка Івана Воровського, низько вклонилась  тій землі, що дала татові  останній  прихисток. Її очі - повні  сліз. Жінка звернулась до людей, що співчутливо допомагали їй  того дня :

• Пробачте нам, люди, що не доглянули ми татову  могилу. Не судіть нас суворо. Так склалось. Ми дуже любили тата, згадували його,  жили без нього дуже бідно. Знаю: коли б він жив із нами, все у нас було б добре. Прости нас, татусю, прости,  що так довго збирались до тебе…Мені все життя хотілося  вірити, що  твоя загибель, то якийсь страшний сон. Що ти повернешся і підтримаєш нас. Марно я сподівалась.  Надіятись можна було лише на власні сили.

.    …Зараз Наталя Іванівна -  мати чотирьох дітей: трьох синів -Володимира, Олександра, Сергія - і дочки Оксани. Хлопці носять імена  прадідусів. Радіє сім'я онукам  та правнукам.

    Життя невпинно йде вперед. Скоро  9 травня -День Перемоги. Нехай же відійдуть від нас печалі і болі втрат, пов'язані з війною. Щоб український  народ,  роботящий,  хазяйновитий, не посилав своїх синів воювати,  а міг спокійно працювати на своє благо. Нехай завершиться війна на Сході України    і перестануть там гинути наші хлопці. Миру усім нам і добра!

Доброслава Ярова, село Святець