Так хочеться людського тепла
Минуло вже цього року Тетяні Митрофанівні Миколюк 80 років. Тут, у Великому Лазучині, промайнуло її життя. Як і все її покоління – бідувала, трудилася в колгоспній ланці, просвітку не було, треба було скрізь встигати, і на роботі, і вдома лад давати. І коли ті роки пройшли? Виросли її дівчата, розлетілися по світу, менша, Алла, в самій Москві живе, старша, Лариса, – на Житомирщині. Аби їм добре було, що поробиш, та щороку приїздять, навідуються до матері. Ще як чоловік Микола Павлович був живий, вдвох було веселіше. Та вже нема його 27 років.
- Ото, слава Богу, - казала, - що ходять до мене соціальні працівники. Все, що треба, зроблять, ліки, хліба, продукти куплять. Хороші були дівчата, і Наталія Поперечна, і Альона Бас, а тепер Наталія Цвігун до мене приходить. Бо ж болять ноги, вже й до церкви не дійду, хоч ніби й недалечко. Чи ж мало наробилася, намерзлася? Замолоду не чула, а тепер хату перейти тяжко. Ще ж той клятий тиск скаче! Яка та старість страшна, а ще самотність!
Соціальним працівником Наталія Цвігун працює зовсім недавно, з вересня, та свою роботу любить. Шкодує стареньких, здоров’я вже не мають, живуть самі, допомогти їм треба. А ще – розпитати, поговорити, оточити увагою та турботою.
- Всі мої підопічні стали мені рідними, - довірливо розказувала, - до кожного підхід знайшла, бо всі вони такі різні, та знаю, що чекають на мене, виглядають. Звісно, всі віку хочуть доживати в родині, в сімейному затишку, та в кожного своя доля. То ж роблю для них, все, що треба, і папери на субсидію збирала, відвозила в управління соціального захисту населення, і ліки в аптеках, в Теофіполі, купую. Підтримують мене і наш сільський голова Анатолій Козак, і секретар сільської ради Світлана Пейда, як не можу щось сама вирішити, то звертаюсь до них.
Як приходить Наталія до Тетяни Митрофанівни, та одразу просить її розказати сільські новини:
- А як же, хочу знати, де що в селі зробилося. Головне ж для мене – поспілкуватися, щоб було до кого обізватися, тоді вже не так на душі сумно. Бо як без людей, хочеться, щоб про тебе хтось піклувався, хтось переживав, бо як бути самому в хаті, то дуже прикро. Перше ще до церкви ходила, але ж там треба вистояти, на коліна ставати, мені це вже тяжко.
Не минає нікого старість. Але ж має вона бути зігріта теплом небайдужих, милосердних, багатих душею людей. Якщо не рідних та близьких, чи добрих сусідів, цю місію мають виконати соціальні працівники. І треба визнати, що роблять це вони з честю.
А.Джус
