Триває повномасштабна агресія російської федерації. В запеклих кривавих боях Збройні Сили України тримають оборону. Світ вражений мужністю та доблестю українських військових. Адже демонструють незламну силу духу, волю до перемоги. Бо вже за неї заплачена дуже висока ціна. І назад дороги немає.
15 вересня 2024 року. Біля села Терни на Донеччині групу українських спецпризначенців засік ворожий підрозділ. Били, чим могли. З групи залишилися лише «двохсоті» та «трьохсоті». Чудом залишився живим Дмитро Савчук з Хмельницького. З роздробленими ногами та лівою рукою.
Його корені з нашої Шибени. Батько, Сергій, син відомих у громаді ветеранів педагогічної праці Сергія Юхимовича та Лариси Арсенівни Савчуків, які багато років життя віддали Шибенській середній школі. Дружна, віддана доньці та синові, внукам та правнукам родина. І ось впало на них таке випробування. Та, кажуть, головне, що живий.
– Ми пишаємося всіма своїми внуками, це четверо хлопців, – з тремтінням у голосі розказує Сергій Юхимович, – всі вони дуже хороші. Але Діма завжди був особливий. Народився він 21 жовтня 2000 року. Ще змалку проявляв патріотичні настрої, зростав лідером, був президентом школи, а це ж Хмельницький, там повно таких дітей. Захопився пластунським рухом, брав участь у літніх пластунських таборах на Тернопільщині та Івано-Франківщині. Хотів працювати в правоохоронних органах, як його тато, наш Сергійко ( працівник митної служби). Тож вступив до Хмельницького Державного університету права та державного управління на правничий факультет. Але закінчив три курси і перевівся на заочне навчання. Бо уклав контракт на службу в Збройних Силах України на три роки. Ми всі дуже переживали, адже міг такого не робити, спокійно вчитися далі, здобувати повну вищу освіту. Але ми мусили змиритися. Проходив дуже хорошу фізичну та професійну підготовку – в Естонії та Латвії, в Києві, виконував бойові завдання на Луганщині. Завжди нас заспокоював, казав, все нормально, не хвилюйтеся, в мене така робота, треба вигнати з нашої України ворогів. Повномасштабна війна застала його в Сєвєродонецьку. Далі виконував бойові завдання на Донеччині, Харківщині, Сумщині. Ми й не знали, де він, не признавався. На Сумщині минулого року був поранений осколком в ногу нижче коліна, вирвало йому шматок м’яса, були пошкоджені м’язи та сухожилля. Кілька місяців лікувався, проходив реабілітацію. Командування частини пропонувало йому залишитися в тилу, але він не погодився. Казав: «Я що, тут казарму буду замітати, коли мої хлопці там?» І пішов назад. Ніхто не знав, де він, а був п’ять місяців в Бахмуті.
Побратими доставили Дмитра у Дніпро, в обласну клінічну лікарню імені Мечникова. Лікарям вдалося скласти ліву руку, але змушені були ампутувати ліву ногу вище коліна, боролися за праву, та і її ампутували чуть вище коліна. Всі були вражені силою духу бійця, його мужністю та незламністю. Казав: «Я не буду плакати, бо я хочу жити, хочу одружитися, мати сім’ю, дітей. Я буду воювати на протезах, бо найбільше хочу, аби наша Україна була вільною і незалежною».
Вражений стійкістю Дмитра був і сам головний лікар цієї знаменитої лікарні Сергій Риженко:
– Я всяке бачив, бо до нас привозять бійців з дуже складними пораненнями. Але щоб так героїчно сприйняти те, що сталося, бути таким мужнім, мати таку силу духу – такої дитини я ще не бачив!
У Дніпрі Дмитро перебував 5 днів, лікарня перевантажена, там просто конвейєр, надають першу допомогу, проводять операції. А далі його доставили до клінічної лікарні «Феофанія» у Києві. Тут дуже хороші умови для проходження лікування та реабілітації.
– Ми всі тримаємося, – продовжує Сергій Юхимович, – я, Лариса Арсенівна,батьки Сергій та Наташа, менший братик Назар, вся наша родина. І він телефонує нам і каже: «Дідусю, все буде добре, рани заживають, трохи пройде, мене переведуть в іншу лікарню, на протезування». Ми дякуємо всім людям, і знайомим, і незнайомим, які відгукнулися на нашу біду, дали пожертви на виготовлення протезів, вони ж дуже дорогі, один приблизно коштує мільйон гривень. Дякую жителям Шибени, нашої Теофіпольської громади, які не залишилися байдужими. Як кажуть, з миру по нитці. В страшному сні я не міг подумати, що таке може бути, така страшна війна, і наші діти та внуки будуть платити за неї своїм життям та здоров’ям!
Переконана, що всі люди, які душею торкнулися історії воїна Дмитра, вірять, що все буде добре, він повернеться в стрій, здійсняться всі його мрії. Що настане перемога, мир та спокій в нашій найкращій на світі Україні. Заслужив він на велике щастя, адже 21 жовтня йому виповниться лише 24 роки.
Галина Тебенько
