Не лізьте в душу – там немає місця,

Я й так туди всього понапихала...

Я дещо можу викинути, звісно,

Та вільне місце не для вас прибрала.

Залиште душу, бо вона у ранах,

Зачепите – стогнатиму від болю.

Я потім знову спатиму погано,

І байдуже вам буде, що зі мною.

Не пхайтесь в душу, грайтеся своєю,

Ич, назбиралось лікарів багато.

Я власну душу лиш тому відкрию,

Хто зможе їй тепло подарувати.

10.07.2024 р.

У траві співають цвіркуни.

Вечір сіє затишок довкола.

Так спокійно, мов нема війни...

Чи для них і не було ніколи?

Хмари мляво дивляться згори,

Щось вони надумали, напевно.

Гаснуть вересневі кольори –

Сонце спати йде, всіхнулось чемно...

Десь в траві співають цвіркуни,

Легко так заманюють у вечір.

Небо зорями малює сни...

Сни тривожні будуть недоречні...

Вітер невдоволено зітхнув,

Зиркає раз-по-раз десь на хмари.

Хай би він лише чогось не втнув,

Не розсипав вечорові чари...

25.09.2024 р.

Я десь свою пружинку загубила.

Відсіяла... І де шукати згубу?

Здається, манівцями не ходила,

Але чогось не вистачає в грудях...

Хоч колесо продовжує крутитись,

І я, мов тая вивірка, у ньому, –

Душа ніби надщерблена, надбита:

І в поле не бери, й не залиш вдома...

І я не я... А, може, хто наврочив,

Лукаво подивився? Так буває...

До себе повернутися я хочу,

Але чогось мені не вистачає...

Я ніби є, але мене немає...

Ніби горю – ні диму, ні вогню...

У хованки сама з собою граюсь

І над собою самосуд чиню.

Збиратиму себе докупи якось,

Виходитиму з темного тунелю –

Ще провідна зоря моя не згасла,

Перо моє не вкрилося іржею.

18.09.2024 р.