Щиро переконана в цьому Олена Манащук зі Святця, яка вже сімнадцятий рік проживає у США, у місті Стемфорд поблизу Нью-Йорка. У 19 років вона, молода дівчина, студентка Тернопільського Національного Педагогічного Університету виграла «зелену карту» і зважилася сама переїхати за океан і будувати своє життя тут. В країні, де кожний, хто хоче працювати, хто сумлінно працює, може забезпечити собі гідне життя.
В країні, де все прозоро, де держава захищає кожного громадянина, кожного мігранта, де всі рівні перед законом.
Але спершу розкажемо про чудову родину Любові Петрівни та Василя Матвійовича Манащуків, колишніх вчителів Святецької ЗОШ І-ІІІ ступенів. Простих, щирих, відкритих, трудящих, наполегливих, стійких, надійних, добрих, справедливих, скромних людей, прекрасних батьків. І ці епітети можна продовжувати. Бо виросли в селянських родинах, змалку були привчені до праці, до того, що треба жити по совісті, не робити нікому зла, а лише добро. Люба Петрівна працювала вчителькою початкових класів, Василь Матвійович – вчителем трудового навчання.
– Жили, як всі, – розказує Люба Петрівна, – віддавалися роботі, це звісно, було на першому місці, свою роботу дуже любили. Я тішуся, що мої учні реалізували себе в дорослому житті, здобули освіту, всі собі дали раду. В цьому є і моя частка. Так само і Василь Матвійович, у наші часи трудове виховання було дуже важливим. І як добре, що діти в школі отримали навики водіння трактора та автомобіля, навчилися якихось елементарних речей, які потрібні для життя. Ростили ми двох дітей, Віталія та Олену, тримали велике господарство, корови, свині. Бо треба було думати, як дітям дати вищу освіту, зібрати якусь копійку, та в обійсті треба було щось розбудовувати. Хоч вони добре вчилися, Лєна наполегливо вивчала англійську мову, обоє були слухняними, не мали ми ніколи з ними ніяких турбот. Віталій вступив до Тернопільського Національного Технічного Університету, здобував технічну освіту. Якось я так собі розрахувала, що чотири роки буде він вчитися, а далі Лєна. Та в нас через два роки студенткою стала і вона, адже пішла в школу в 5 років. Не вдалося їй вступити на початкове навчання з англійською мовою, вчилася на географічному факультеті. І от після другого курсу вона виграла «зелену карту», було це у 2008 році дуже популярним. Це документ, який дозволяє особам, які не є громадянами США, жити та працювати в цій країні. Але не кожний міг її отримати, це було дуже серйозне випробування. Але Лєна досконало знала англійську мову. У нас з батьком був просто шок. Куди, сама, у 19 років, на чужину? І моя мама, і чоловіків батько були проти, казали: як ти її відпустиш, ти не мати. Що я пережила за цих два місяці, не можна передати словами. Представник компанії, який оформлював виїзд, казав, що вперше зустрічається з такою мамою. Я завдала йому 121 питання, він написав мені розписку, що вона не потрапить в сексуальне рабство, що з нею нічого не трапиться. Віталій став на сторону Лєни, казав: мама, це її вибір, відпусти. І я здалася. Взяла з неї обіцянку, що через рік вона повернеться. Спочатку пів року вона прибирала, далі дали її автомобіль, бо мала водійські права, і вона вже розвозила працівників до місця їх роботи. Через рік і два місяці, як обіцяла, приїхала додому. Але полетіла назад. Ми вже не перечили, бо знали, що вона серед українців, що вона в безпеці, що вона заробляє на себе.
Пройшло кілька років, Лєна почала вчитися, спочатку вона успішно здолала три рівні, а далі стала студенткою коледжу, здобула професію косметолога. Шість років вона працювала і вчилася, ще ж підтримувала батьків, адже вийшли на пенсію за вислугою років, отримували (і зараз отримують) мізерну пенсію. Стала працювати косметологом, допомогла адаптуватися на новому місці і братові Віталію зі своєю родиною. А вісім років тому знайшла собі пару, вийшла заміж за українця з Прикарпаття Володимира. З початку війни допомогла багатьом родичам та землякам, стала їх поручителем при влаштуванні на роботу, такий тут порядок.
– Весілля ми дивилися по скайпу, – продовжує Люба Петрівна, – і аж 15 вересня 2018 року, через десять років, я приїхала до неї, на возз’єднання з родиною. Подивилася – не бідують мої діти. Тут зовсім інший світ. Житло дуже дороге, двокімнатна простора квартира коштує 250 тисяч доларів, взяли кредит, будуть виплачувати його ще довго, але так всі роблять. Але як люди живуть: ніяких городів, ніяких хлівів, прийшли з роботи, можуть купити собі їжу, яку хочуть, можуть самі готувати, і – відпочивають, прогулюються, йдуть в басейн, в театр. А ми ж думаємо, що не можна жити без корів та свиней, без гектарів городів! І трапилася мені робота, і вже так шість років. Прибираю, живу окремо від дітей, підтримую дітей та чоловіка. Щороку літом на два місяці приїжджаю у Святець. Тут, серед своїх людей, у своїй хаті, найкраще. Разом пораємося на городі, десь в господарстві треба ще щось зробити. От радію, що два роки тому купила для Василя Матвійовича оцей синенький тракторець, вже свій город обробляє, слухає людей, бо ж не всі мають техніку. Вже йому легше, бо дуже ноги болять. Звісно, вічно там не буду, але ще хочу дітям трохи допомогти. А як почалася ця війна, що пережила! Яка страшна зрада, як? Ми ж всі перемішані, наші – там, їхні тут. А ми ж думали, що ми – брати! За що нас так ненавидіти, за що знищувати? То в Америці з усього світу люди живуть, і вживаються!
Але що головне в цій історії: ми живемо в час суцільної глобалізації, люди переїжджають, шукають кращого життя. І це нормально. Бо хоч Україна в нас найкраща та наймиліша на світі, як вижити на мінімальну зарплату чи пенсію, як створити собі гідні умови життя? Головне те, що свідомі українці в усьому світі об’єдналися задля підтримки України, її доблесних Збройних Сил України. Як от у Стемфорді, де проживає Олена Манащук.
– На моє щастя, – каже, – у цьому місті є велика українська діаспора. У нас тут є українська школа, дитячий садок, банк, семінарія, церква. Ми тут не почуваємо себе чужими. І відколи почалася війна, тут розгорнувся потужний волонтерський рух. Ми проводимо мітинги на підтримку України, їздили на мітинг навіть у Вашингтон, проводимо благодійні ярмарки, збираємо кошти. Все це спрямовуємо на закупівлю амуніції, спорядження, відсилаємо це в Україну, переказуємо зібрані кошти перевіреним волонтерським центрам в Україні. Я хочу звернутися до всіх українців у світі – єднаймося, разом підтримуймо ЗСУ, бо лише в єдності – наша сила! Я щиро вірю, що наша підтримка недаремна, що Україна переможе, що США та Європейський Союз якраз у цей час приймуть потрібні, доленосні рішення і настане перемога, настане на нашій Батьківщині мир та спокій!
А що Василь Матвійович? У рідному Святці бере участь у волонтерських акціях, відгукується на збори на підтримку бійців-земляків.
– Просить мене онучок Маркусь по телефону – дідусю, приїжджай, подивишся, ти ж океану не бачив. А я що? Хіба після перемоги. І то, не знаю. Хай до мене він приїде, хай Маркусь знає, звідки він родом, що тут його коріння, що він – українець, що тут – рідна Україна.
Що хочеться побажати цим світлим людям: сили, терпіння, наснаги, радості, здійснення мрій, доброго здоров’я на багато-багато років. І ніколи не переставати робити добро.
Галина Тебенько
