Невід’ємною складовою життя є духовність, яка впродовж століть формувала національну ідентичність українців. На превеликий жаль, сьогодні важко прослідкувати весь процес становлення та розвитку парафіяльних громад, особливо сільської місцевості, через брак документальних свідчень. Особливо цьому посприяла антицерковна політика радянської влади, в результаті якої було втрачено цілий пласт надзвичайно важливих документів, також події радянсько-німецької війни, під час яких згоріло багато архівних документів.
В ході копітких пошуків, вдалося зібрати деякі документи, які стосуються церковного життя в Поляхові. Великою трудністю також є той момент, що до 1921 р. Поляхова не мала самостійної парафії, а впродовж тривалого часу була приписана до сусідніх сіл і, зрозуміло, це сприяло тому, що про Поляхову згадується поверхнево.
Про культові споруди в Поляхові відомостей небагато. Знаємо, що на старому кладовищі була дерев’яна капличка, але час будівництва не відомий. Довго стояло питання про час будівництва храму, яким він був? Хто його збудував? Після п’яти років пошуків, опрацьовуючи клірові відомості, вдалося віднайти дату зведення храму Успіння Пресвятої Богородиці. В кількарядковому описі читаємо: “кладовищна церква побудована 1867 року з благословення колишнього Архієпископа Антонія власним коштом тамтешніх парафіян. Будівля кам’яна, всередині розмальована. Іконостас в ній розмальовано гарно. Богослужіння в ній бувають на храмове свято та дні суботні”. Поки що це єдиний опис церкви у Поляхові, який ми маємо. Водночас виникли інші проблеми, частина старожилів згадувала, що храм був дерев’яний на кам’яному фундаменті, а частина, що кам’яний. У втраченому в 1944 р. у фондах ДАЖО документі за 1911 р. містилася інформація про видачу соборної книги на будівництво церкви в Поляхові, яка могла б відповісти на питання: чому у Поляхові в 1911 р. будували церкву, якщо церква 1867 р. була кам’яною? Чи не йшла мова про капітальний ремонт храму? Очевидно, на ці питання найближчим часом відповідей ми не знайдемо.
Ще одним не до кінця зрозумілим моментом є той, чому велике село, раніше волосний центр, не мало самостійної парафії, а в різні часи було прописаним до менших сусідніх сіл. Можливо через те, що храми у Шарлаївці та Кузьминцях були збудовані в другій половині XVIII ст., а у Поляхові – на століття пізніше. Інформацію про те, що Поляхова впродовж кінця XVIII-ХІХ ст. була прописана до Свято-Михайлівської церкви у Шарлаївці дізнаємося із клірових відомостей за 1810, 1869, 1870 рр. та із метричних книг. Також із клірових відомостей за 1810 р. дізнаємось, що Поляхова належала князю Єроніму Сангушку та мала 62 двори із православним населенням 478 особи (241 чол. ст. та 237 жін. ст.), за 1869 р. ‒ поміщиці графині Марії Романівні Потоцькій, кількість дворів військових ‒ 2 (36 чол. ст., 40 жін. ст.), селян ‒ 50 ¼ (750 осіб, з них 374 чол. ст. та 376 жін. ст.), а за 1870 р. – кількість дворів військових ‒ 9 ½ (78 осіб, 38 чол. ст., 40 жін. ст.), селян ‒ 97 (778 осіб, з них 389 чол. ст. та 389 жін. ст.).
З кінця ХІХ ст. до 1921 р. Поляхова приписана до Свято-Дмитріївської церкви Кузьминець. Священник проживав у Кузьминцях і лише у визначені дні та свята відправляв службу в поляхівській церкві.
Процес створення власної парафії розпочався наприкінці 1920 року та тривав кілька місяців. 24 лютого (9 березня за н. ст.) 1921 р. єпископ Аверкій підтвердив прохання Поляхівського сільського сходу на створення самостійної парафії, а також призначив о. Євфимія настоятелем, а поляхівчанина Зиновія Романюка дячком (детальніше у випуску за 25 лютого 2021 р. під № 8). Самостійна парафія проіснувала недовго. На початку 1930-х храм закрили. Лише в роки радянсько-німецької війни храм на кілька років відновив роботу.
Після тривалої перерви духовне життя розпочалось наприкінці 1980-х рр. З ініціативи сільського активу та за підтримки голови колгоспу Лідії Самойлюк в 1991 р. відкрила двері для парафіян нова мурована церква. Настоятелями Свято-Покровської парафії були о. Василь Гребенюк (до 2003 р.), о. Іван Штогун (до 2023 р.), а з 2023 р. о. Зиновій Пилат.
2023 р. став, певним чином, поворотним та напруженим. З одного боку вперше за чотири століття з’явилася можливість відновити власну українську церкву та богословську традицію, яка є визначальним чинником для подальшого існування самостійної Української держави, з іншого – наявність тривалої традиції московського патріархату, яка глибоко вкорінилась у свідомості вірян. Схід села 12 травня 2024 р. вирішив залишити парафію в лоні УПЦ. Повторний схід села 24 червня 2023 р. прийняв рішення перепідпорядкувати Свято-Покровську парафію ПЦУ, а наступного дня звершили службу українською мовою. Будемо сподіватись, що в далекому майбутньому єдність відновиться, хоча й розуміємо, що цей процес болючий та тривалий. Найголовніше сьогодні – толерантне ставлення до представників різних конфесій, уникнення провокацій та пам’ятати про справжнє призначення церкви.
Вадим Яблонський, член Національної спілки краєзнавців України
