Це про нашого земляка, 26-річного Володимира Галентюка з Базалії. У січні 2017 року, коли йому йшов дев’ятнадцятий рік, підписав контракт на три роки на службу в Збройних Силах України. Бачив себе військовим, хоч після закінчення Базалійської ЗОШ І-ІІІ ступенів здобув професію кухаря у Хмельницькому професійно-технічному ліцеї № 8. Став артилеристом, три роки в зоні проведення Антитерористичної операції виконував бойові завдання в Луганській та Донецькій областях.
– Звісно, – каже, – тоді війна була трохи не така, але це була війна. І поранені були, і загиблі, всяке було. Але, коли в мене закінчився контракт, я звільнився лише на пару місяців. Тож заключив другий контракт на пів року, служив у 14 ОМБр імені князя Романа Великого. Пішов в піхоту, був мінометником. Далі заключив третій контракт знову на пів року, це вже була 30 ОМБр імені князя Костянтина Острозького. 7 березня 2022 року мій третій контракт мав закінчитися. З 19 лютого росіяни почали крити нас артилерією. Наша була набагато слабшою, тож мали значні втрати. Чи вірили ми в те, що почнеться повномасштабне вторгнення? Хоч знали, що вони нарощують свої ресурси вздовж кордону, в глибині душі думалося, що це просто демонстрація сили. Але так не сталося. Тримали ми оборону на Світлодарській дузі. Стояли біля селища Новолуганське. Згодом нас перекинули під Горлівку, було дуже пекельно. Хоч з самого початку цієї війни скрізь було пекельно. І ти постійно згадуєш всі молитви, які знаєш, без цього ніяк не можна. А те, що довелося пережити впродовж цих двох з половиною роки, воно ж не відпускає ні на секунду, воно весь час сидить в голові, і ти просто не знаєш, на якому ти світі.
Після Донеччини бойовий підрозділ Володимира визволяв Харківщину. Кілька разів був контужений, лікувався, додалися ще хвороби. Тож вже місяць служить в роті охорони 8-ого відділу Хмельницького районного територіального центру та соціальної підтримки в Теофіполі. Поруч, в Базалії – його дружина Христина, п’ятирічна донечка Аріна, батько Валерій Семенович, старша сестра Катя зі своєю сім’єю та наймолодшою сестричкою Дашею, брати Анатолій та Олександр зі своїми сім’ями. Як було йому вісімнадцять років, в жахливій автокатастрофі загинула мама Антоніна Петрівна, ніколи не загоїться в його душі ця пекуча рана.
- Я щасливий, що маю свою сім’ю, що вдома мене чекають дорогі мені люди, – продовжує, – що я маю кого захищати. І не шкодую, що сім років тому пішов на контракт, хоч міг не йти. Пік би собі хліб чи піцу, працював кухарем. Але що буде, коли всі вирішать не йти, а ховатися, перечікувати, що хтось їм на долоні принесе перемогу? От тепер, коли бійців нашої роти залучають до вручення повісток, прикро вражений, що доводиться бачити, відчувати якесь вороже, ненависне ставлення людей. У нас практично всі хлопці – учасники бойових дій, поранені та контужені, переведені сюди за станом здоров’я. І як нам накажуть йти знов, то ми знов підемо. Бо там біда, щодня і наші гинуть, отримують поранення, а підрозділи треба поповнити. Там, на фронті, таке відчуття єдності, там така справжня дружба, там ти думаєш не тільки за себе, а й за свого побратима. А тут, на жаль, якось все по-іншому. Ніхто не хоче вмирати, і ми не хочемо вмирати. Але треба, щоб ця війна закінчилася нашою перемогою і більше ніхто не вмирав. Тож як не ми, то хто? Ради наших батьків, ради наших дітей.
Жодний день війни не минає даремно. Кожний полишає свою позначку на серці. Як з цим жити? Та Володимир вірить: перемога буде, бо за неї вже заплачена дуже велика ціна. І іншої дороги просто немає.
Галина Тебенько
