18 вересня минуло 50 літ, як поєднали свої долі Лариса Арсенівна та Сергій Юхимович Савчуки з Шибени. Життя прожили у злагоді, повазі та любові, виростили прекрасних дітей, внуків, вже й правнучки дочекалися. У час золотого ювілею пригадували, як все починалося, міркували, в  чому ж секрет родинного щастя, які почуття пронесли  через усе життя, передали у спадок дітям та внукам.

Його розповідь

Родом я з Дмитрівки, у 1961 році з відзнакою закінчив Гаврилівську середню школу, проте у педагогічний інститут не вступив, не пройшов по конкурсу. У цьому році семирічні школи реорганізувалися у восьмирічні, вчителів не вистачало. То ж, пройшовши курси, став вчителювати в Ульянівській восьмирічній школі, читав математику та німецьку мову. Класи були великі,  по 18-20 учнів на таке мале село. На другий рік заочно вступив у Кам'янець-Подільський педагогічний інститут на факультет фізики та математики. Проробив я там три роки, восени забрали мене в армію, були тоді такі часи, що всі хлопці мали відслужити. Служив в Котовську Одеської області, пропонували мені вступати до вищого військово-політичного училища, адже був секретарем комітету комсомолу дивізіону. Та заочно закінчив вже два курси педінституту, було шкода його кидати, то ж від такої пропозиції відмовився. Хто його знає, якби склалося моє життя, та, видно, повела мене доля до Шибени. Напевне, було мені назначено, що тут зустріну свою половинку. Отож, у жовтні 67-ого року прийшов я з армії. На другий день приїжджає до мене Панас Климович Пуцак, директор Шибенської середньої школи. Він мене добре знав, бо ж був директором Гаврилівської школи, коли я там вчився. Каже: « Скільки можна відпочивати, вже досить, йди до нас математику читати». І на третій день я став вчителювати в Шибенській школі, на квартирі був в Степана Мудрука на П'ятирічці. В школі тоді було 380 учнів, вчилися у дві зміни, починалися уроки о восьмій ранку, закінчувалися о восьмій вечора, ще ж діяла заочна школа. В селі було багато молоді, всі ходили в клуб. От якось приходжу я туди на танці, зустрічаю Василя Козія, ми разом служили. Пригадували, розпитували один одного, я ще й на дівчат роздивлявся. Бачу, сидить одна, якась така тиха, скромна, в чорній кролячій шапці. Скажу чесно, таки одразу впала мені вона в око. Питаю у Василя, сказав мені, що то Лариса Домчук,  парторга колгоспу дочка. Звісно, запросив її на танець, познайомився. Робила вона у Волицькій восьмирічній школі вихователькою групи продовженого дня, на вихідні приїжджала додому. Йшли разом додому, вона теж на П'ятирічці жила. Так ми стали зустрічатися, знав, що вона дружила з хлопцем, він служив в армії, та відступати не збирався. Лариса теж вчилася в педінституті, разом їздили на сесії. Так минув майже рік, 18 вересня ми розписалися, весілля було 7 листопада в Шибені, а на другий день – в Дмитрівці. Так я прийшов у зяті, це була дуже порядна сім'я, прийняли мене, як рідного, і Вікторія Василівна,вчителька початкових класів, і Арсен Остапович, в Лариси ще була менша сестра Ніна та маленький братик Вітя. Лариса стала працювати в нашій школі, читала російську мову та літературу, французьку мову. Прожили ми разом 12 років, спочатку народилася в нас Інна, через шість років – Сергійко. Жили дружно, ніколи не сварилися. У 1979 році я став директором школи, якраз здавався будинок вчителя. Тут ми отримали квартиру, меблі, побутову техніку брали в сільпо в кредит, разом його виплачували. В житті – як на довгій ниві, були всякі моменти, бо ж працюю директором школи 39 років, це надзвичайно відповідальна робота,  хоч в мене завжди складалися добрі відносини з владою, з відділом освіти, з вчителями, з батьками. Адже мав надійний тил – Ларису Арсенівну, а вона в мене добра, лагідна, ніжна,  підтримувала мене у всьому, у нас було і до цього часу є повне порозуміння. Ми засвоїли важливе правило - якщо виникала якась конфліктна ситуація, хтось мав уступити, щоб ні в якому разі невелика сварка не переросла у великий конфлікт. То ж в нашій сім’ї завжди панувала довіра, злагода, мир, спокій, в такій атмосфері виросли наші діти, такі сімейні цінності вони перенесли у свої родини. А що сьогодні, через 50 років, відчуваю у своєму серці? Це почуття умиротворення, переконаність в тому, що зробив правильний вибір, що недаремно прожив життя. Одне лиш тепер прошу в долі: щоб була здорова моя дружина, мої діти, внуки, правнучка, що ми ще довго-довго раділи цьому світу.

ЇЇ розповідь

І я чудово пам’ятаю той вечір, коли вперше його побачила. Був у модному пальто до колін, модних чорних туфлях. У мене ж був хлопець, провела його в армію, то ж на других не задивлялася. Йду я додому, а він ззаду йде. Чую такий гуркіт, а була вже пізня осінь, трохи примерзло, а то він у своїх туфлях провалився в калюжу. Мені було так смішно. А далі – далі він був настирливий, добивався моєї симпатії. Через трохи часу геть приходив зі своїм хазяїном квартири до мене свататися. Та й отримав відкоша. Але, напевне, так було на моїй долі написано – зародилося в моїй душі справжнє почуття. Та хіба ж можна було його не полюбити?Що так сталося, ніколи не пошкодувала, бо завжди почувала себе за ним, як за кам’яною стіною. Турбувався про мене, відправляв лікуватися в санаторії. Часом Сергій Юхимович каже: «І щоб ти без мене робила?» Звісно, я йому: «Як і ти без мене». Разом ми виростили хороших дітей, це наше найбільше надбання. Інна закінчила Кам’янець-Подільський педагогічний інститут, вийшла заміж за курсанта вищого військового училища Льоню Іванюка, тепер він офіцер у відставці, живуть у Вінниці. Їх син Владислав працює в Києві хірургом-стоматологом, менший Денис – у Вінниці зубним техніком. Інна працює у Вінницькому обласному інституті післядипломної освіти, Владик подарував вже нам правнучку Арінку. Наш Сергійко здобув дві вищих освіти, педагогічну та юридичну, живе у Хмельницькому, зараз викладає в навчальному центрі Державної кримінальної інспекції, дружина Наталія працює викладачем математики та фізики у ВПУ № 25. У них два хлопці, Діма навчається  в Хмельницькому державному університеті управління та права, Назар – в Хмельницькому політехнічному коледжі. То ж полишаємо по собі, впевнені, гарний слід, щедрий ужинок.

Пересипала Лариса Арсенівна нашу розмову поезіями, пам’ятає їх до цього часу, адже багато років читала російську мову та літературу, зарубіжну літературу. То ж постукала у двері Савчуків ласкава осінь, багата, щедра, справді золота. Як нагорода за любов та мудрість, за прожиті в парі роки, за те, що зуміли зберегти свою родину – на хвилях часу, в радості й біді, стали взірцем для дітей, внуків та правнуків.

П.Ковалишина