Хто не знає у нашій громаді Анатолія Козака з Великого Лазучина? Скрізь він свій, наче тут вродився: добродушний, доброзичливий, прекрасно співає, грає на баяні, сипле жартами, з кожним, і з малим, і з старим знайде мову, пам’ятає море всіляких історій, душа компанії. Першим відгукнеться на якусь біду чи проблему.
А три роки вже не брав в руки баяна: якраз на початку грудня 2020, після місцевих виборів, склав повноваження Великолазучинського сільського голови, тяжко стала нездужати матінка Антоніна Філімонівна, а невдовзі й покинула такий любий білий світ. А тут і коронарівус, і війна.
Війна… Як поїхав 22 квітня 2022 року з Віктором Криворукам та його хлопцями на схід завезти бійцям, синам добрих друзів, і продукти, і спорядження, бо ж нічого не було; як побачив вщент розбиті села, як побачив тих хлопченят, що тримали нашу оборону, а чим було її тримати, зброї ж практично не було… Кипіла його душа лютою ненавистю: а ми ж думали, що ми брати!!! Що ж ви, падлюки страшні, виродки, наробили???
– Аж тут наш Андрій Васильович Петринюк організовував Гуманітарний штаб Теофіпольщини, – згадує Анатолій Вікторович, – запропонував мені його очолити. Я й не роздумував, бо треба комусь це робити, бо нам тут ще рай, а там біда, вони в окопах, ні їсти, ні пити. А тим нещасним людям, яким хати порозбивали, в яких все згоріло?І їм треба допомагати, бо як вони мають вижити? І так все почалося, вже другий рік збираємо, привозимо, сортуємо, вантажимо, збираємо гроші, шукаємо, що просять в нас наші бійці-земляки, і не тільки. Слава Богу, що є такі люди, як наші ветерани, активісти нашого штабу, як Володимир Мосейко з Тернополя зі своєю командою, як волонтери з Ланівець, що ми разом працюємо. І робимо це просто так, без грошей, як комусь здається, кидаємо свою домашню роботу і їдемо. Бо треба все зібрати та відправити або супроводжувати вантаж. В цьому році я вже п’ять разів супроводжував великі вантажі на схід та Херсонщину. І буду це робити до повної перемоги. Бо це має хтось робити.
Бо це у нього в крові змалку: щось робити для людей, поважати людей, бодай, на краплинку, робити для них якесь добро. А ще ніколи не впадати у відчай, знаходити вихід з будь-якої ситуації, бути сильним, ніколи не здаватися. Вже після третього класу пас колгоспну череду на таборах, розвантажував зерно на зернотоку.
– Якось тоді так було, – продовжує, – всі жили бідно, багато працювали, а були дружніми, якось було так весело, радісно. Мій батько Віктор Михайлович був шофером, грав на гармошці та трубі, передалася любов до музики і мені, було мені років 3-4, то я вже пробував на гармошці рипати. І в мене виходило, як було мені 9 років, а мама тоді робила завклубом, то я грав на гармошці на танцях в клубі. А як тоді ж наш вчитель музики Микола Павлович Гула організовував у нашій Великолазучинській восьмирічній школі духовий оркестр, то мене не взяли, бо був ще малий, переживав директор школи, щоб не нашкодити моїм легеням. І я сидів у рові, все чув і сам навчився. А як я вчився в школі: чесно скажу, що не дуже, бо я не мав ніколи часу, зате мав дуже добру пам’ять, почув один раз – і запам’ятав. На другий рік мене вже взяли і так все моє життя пов’язане з музикою. У 1977 році створили вже другий оркестр, ми вже вивчили репертуар, грали на весіллях, вечоринках. Мені ж з Луганська дядько Славік привіз баян «Ленинград», прекрасний такий баян, я без нотів, на слух навчився на ньому грати, а батько мій не навчився. Ще ж було таке, що я грав трубачем у Білогір’ї в ансамблі. І ще кілька років тому наш духовий оркестр грав, багатьох вже нема, немає й зміни.
Як закінчив десятий клас Базалійської середньої школи, пішов вчитися від військкомату на курси водіїв у ДТСААФ. Якраз на свій день народження, 17 грудня, отримав права, трохи робив художнім керівником у клубі, а в квітні 1982 року пішов в армію. Служив в танковому полку в Угорщині, пройшов добру школу, «учебка» була 9 місяців.
– І там я не поривав з музикою, – усміхається весело, – у цивільному клубі у вихідні грав в українському народному ансамблі на балалайці. Можна було залишитися позастроковиком, на три роки, а як би одружився, то на п’ять. Але написала мама, що дали її 9 гектарів буряків. І я подумав: а хто її допоможе? Певне, таки треба було, щоб я повернувся додому, в село, треба було мене тут, а не десь. Знову став працювати художнім керівником в нашому сільському клубі, і шофером у колгоспі, на бензовозі. Заочно закінчив Теребовлянське культосвітнє училище, маю диплом керівника хорового колективу, був тоді завідувачем відділу культури Володимир Іванович Романюк, дбав про кадри. Згодом я працював водієм, возив голову місцевого господарства. А далі три скликання обирали мене люди Великолазучинським сільським головою. Що можу сказати: робив все, щоб людям жилося краще, була у нас вся соціальна інфраструктура, все підтримували. І коли забрали від нас на баланс відділу освіти заклади дошкільної освіти, а ФПи до Центру первинної медико-санітарної допомоги, приймали програми і виділяли кошти. Ми нічого не закрили, все зберегли. Не вірив я у децентралізацію, і так воно вийшло. Тепер ні доріг, на чотири села один фельдшер. Ото так наблизили первинну медицину до людей? Все розвалили, все знищується, треба, щоб всі люди в селах вимерли. То де краще, де ті успіхи?
А з такою командою, як зараз, можна гори перевернути, вважає Анатолій Козак: з Володимиром Мосейком та його командою, з Андрієм Петринюком, отцем Василем Крисаком, Володимиром Коберою, Анатолієм Стучинським, з ветеранами, які постійно працюють на базі штабу, з такими великими друзями, колишніми сільськими головами Василем Гандовським, Миколою Тимощуком, з представником штабу в Шибені Зоєю Нікітчук та її командою, з волонтерською групою Галини Лепетун з Колок, з волонтерами зі Святця, Воронівець, Ільковець, Колісця, Новоставець, Базалії, Волиці, Волице-Польової, Заруддя, Лідихівки, Червоної Дубини, Гальчинець, Гаївки, Гаврилівки, Борщівки. Дуже радіє, що до акцій штабу долучаються люди майже з усіх сіл громади. Бо тільки разом можна зробити такі великі добрі справи.
А коли знову взяв баян в руки: як у Міжнародний день волонтера, 5 грудня, треба було підіграти співучим дівчатам з Колок. Сказали, яку пісню, прослухав її Анатолій в інтернеті, на слух підібрав мелодію. І як прекрасно вийшло, заспівали кілька пісень. А як з Василем Гандовським виконали пісню на слова покійної матері Антоніни Філімонівни «Рідне село»; була ця пісня гімном колишніх сільських голів, всі її знали та співали. Розверталася душа, кожне слово западало в серце.
17 грудня відзначатиме Анатолій Вікторович Козак своє 60-річчя. Сміється, каже, які там роки! Душа молода, справ ще дуже багато, так що з піснею – вперед. Бо є для кого жити, для кого старатися, з дружиною Надією виростили трьох розумних, прекрасних дівчат Оксану, Світлану, Анастасію. Радіють внукам Стасу, Богданці та Тимофійку, вірять, що буде їх ще більше.
Та головне для нього сьогодні – внести свій внесок у велику перемогу, робити все можливе для підтримки Збройних Сил України, для бійців-земляків. Для цього віддасть всі свої сили. Бо такої він козацької породи. Справжній Козак.
Галина Тебенько
