19 листопада в Україні відзначається День працівників сільського господарства
– Напишіть про Юлія Вальчука, – казав Заслужений працівник сільського господарства України, ветеран сільськогосподарського виробництва, Герой України Василь Петринюк, – більше 20 років господарює, який трудящий, як йому не тяжко, бо ж дрібним сільсгоспвиробникам завжди було нелегко, а особливо тепер, залишився людиною, нікому не відмовляє у допомозі. От звернувся я до нього з проханням відремонтувати автомобіль бійця Олексія Слівченка, це внук Ніни Данилівни Остап’юк, колишньої працівниці районної друкарні. Ледве на ньому той хлопець приїхав до бабусі, бо там треба було все поробити від «а» до «я». А це можуть зробити лише майстри. Приїхали ми до нього, і він разом з сином Юрієм, золоті руки в хлопця, погодилися. Відремонтували, ні копійки не взяли. І роблять таке вже не вперше.
Народився та виріс Юлій Григорович у Кривовільці, змалку вирізнявся працелюбністю, був кмітливим та допитливим, в усьому допомагав батькам по господарству. Закінчив Новоставецьку середню школу, Теофіпольське професійно-технічне училище, отримав спеціальність водія. Став працювати у «Сільгосптехніці». Рано втратив батьків, мама померла до армії, батько– після армії.
Мав розраховувати тільки на свої сили, будувати своє життя. Доля послала йому велике щастя – одружився з доброю, працьовитою односельчанкою Надію, яка стала справжньою супутницею його життя. Побудували будинок, народили та виростили трьох дітей, радіють сімом онукам, завжди жили та живуть у злагоді та взаєморозумінні.
– У 1999 році вирішили ми забрати свої паї і самим обробляти землю, – розказує, – створили ТОВ «Товариш», одійшла нам не найкраща земля, аленічого, головне – дбати про неї з душею. Через кілька років я став директором. Та був ще тоді молодий, завзятий, питав, вчився, сам робив, обробляв, і досі це роблю. Ще ж, напевне, щось передалося мені від моїх дідів, від прадіда, який був на заробітках в Америці. І, найбільше, любов до землі. От люблю я землю, коли ти її доглядаєш, віддаєш її свої сили, а вона щедро родить, віддячує гарним урожаєм, – це щастя, ти відчуваєш що ти щось можеш, що ти на своєму місці. І коли ми ще вирощували цукрові буряки, було таке, що було 20 гектарів, трактор тільки підкопував, треба було їх вирвати, обрізати і вручну повантажити на машини. Як не було тяжко, а була якась така радість, задоволення. Не раз тоді допомагав, підтримував Василь Андрійович Петринюк, вдячний йому за це і досі.
Застали ми Юлія Григоровича вдома. До трьох годин ночі орав, був приморозок, а далі пішов дощ. – Шкода, що не доорав, – журився, – так було прекрасно орати, не вистачило ночі. Починав я з 60 гектарів, трохи люди позабирали, тепер орендую десь коло 40 гектарів, ще розпаював 9 гектарів в Новоставцях. Працюємо ми з сином Юрієм, техніка в нас стара, ви бачили, ми її бережемо, вона справна. От «Нива» ще молотить. А нової, сучасної ми купити не можемо, нема таких грошей, а влізь в кредит, то пропадеш, ніякої ж державної підтримки нема. Я орю, кроплю, а Юра сіє, я ж в нього стою на сівалці, мене треба чути, як падає зерно в землю. Як було цього року: ячмінь не вродив, померз, тож зібрали по 30 центнерів, пшениця, гречка, соя непогано зародили. Та не можна нічого продати, ціни нема. Ото ще трохи соя в ціні. А які затрати ми понесли – останні два роки, як почалася війна, все страшно подорожчало – паливно-мастильні матеріали, насіння, засоби захисту, мінеральні добрива. Добрива то навіть не в два, а в три рази. От потробуй, не внесеш, нічого не буде. І викручуйся, як хочеш. А що буде далі, коли та війна закінчиться, хто знає.
Спохмурніло його втомлене обличчя, болить душа, бо гинуть кращі хлопці, роботящі, нормальні, патріоти. Як тільки почалася війна, днів через десять поміняв тисячу доларів, заніс до Агенції місцевого розвитку. Бере участь у всіх благодійних акціях, які організовує Новоставецька сільська ветеранська організація та працівники будинку культури – надає цукор, гречку, овочі. І написано на тих мішках – «Від Юліка ЗСУ». А ще зарізав бика, допомогли працівниці Новоставецького дитячого садка, порізали, понакладали в баночки, вийшло 180, а приготував цю тушонку Ігор Сапіташ з Новоставець, не взяв з нього за це грошей. Віддав все це на армію, дуже хочеться йому вірити, що дійшло до наших бійців, було це ще вторік. Автомобілів для ЗСУ з сином Юрієм поремонтували вже сім, не лише ремонтували, а й купляли запчастини. Благодійну допомогу надає дитячому садочку, Новоставецькому ліцею, і продуктами, і коштами. От недавно, як у ліцеї відбувся благодійний ярмарок, закупив випічки на тисячу гривень, ще тисячу задонатив.
– А в чому для мене найбільше багатство, – усміхається і сумно, і щасливо, – в добрі, в тому, щоб робити добро людям. І через це, що я так роблю, почуваю себе багатим та щасливим: бо в мене прекрасна дружина, вона моя права рука, ще ж така трудівниця, тримаємо четверо корів, вона їх доїть руками, бо шкодує, що будуть вони від доїльних апаратів почувати себе недобре. У мене дуже хороші діти, онуки, тільки одна біда – не має часу ними потішитися.
Бо постійно він поспішає, має таку вдачу. Бо треба все поробити, скрізь справитися. Бо хлібороб ніколи не має спочинку. Бо така вже хліборобська доля. Та ніколи не пошкодував, бо, крім праці, тривоги та ризиків, є у його житті і щасливі миттєвості: коли проростає зерно, наливається колосом, коли колосяться золоті ниви і сиплеться добірне зерно…
Галина Тебенько
