Ця історія про війну. Жахливу, жорстоку, немилосердну, нещадну. Яка в одну мить перекреслила життя людей, зламала їх долі, змусила пережити жахіття, страх, розпач, біль, страшну несправедливість. Про війну, у яку ніхто не вірив. Бо за що? Чому? Як таке могло бути? Ця історія про те, що життя продовжується.
Про те, що треба бути сильним, про те, що ніколи не треба здаватися. Про те, що попри біль в душі, потрібно любити життя, намагатися робити його кращим, завжди вірити, що добро переможе зло. І – гаряче вірити у перемогу, нашу велику спільну перемогу.
Вже чотири місяці, як по території нашої громади курсує таксі-електромобіль. Привітний водій, помірна ціна за перевезення, тож люди користуються такими послугами. Отож, історія Віктора Євдокимова, який сорок три роки прожив у Маріуполі, був успішною людиною та через війну втратив все, що нажив, переїхав у Теофіполь. І живе, має тепер роботу, виховує 11-річну донечку Машу, робить все, щоб вона була щасливою.
Народився Віктор в Курганській області. Закинула доля сюди його матір, Марію Коляду, родом із Троянівки. Зустріла вона тут росіянина Володимира Євдокимова, вийшла заміж, народила двоє дітей – Віктора та Наташу. Як було хлопцеві сім років, родина переїхала на Хмельниччину, купили хату в Новоставцях. Закінчив вісім класів Новоставецької середньої школи, середню спеціальну освіту здобув у Шепетівському бухгалтерському технікумі. Після навчання почав працювати у Хмельницькому обласному управлінні сільського господарства ревізором.
– Тут якраз мама вирішила будувати нову хату, – пригадує Віктор Володимирович, – тож треба було повернутися додому. Став працювати в Теофіпольському районному управлінні сільського господарства, начальником був тоді Анатолій Васильович Безносюк, про нього у мене найкращі спогади. Та забрали мене в армію, два роки відслужив в Будьоновську, в Ставропольському краю. Якось їхав у штаб, у Ростов, в поїзді познайомився з дівчиною з Маріуполя, грали в карти. Після служби поїхав до неї та й одружився. Тут здобув вищу технічну освіту, працював у будівництві. Я щиро полюбив це місто, чисте, зелене, з чудовими дорогами та парками, торгово-розважальними центрами. Великий потужний бізнес вкладав кошти у великий проєкт, щоб зробити Маріуполь європейським містом. Ніхто у страшному сні не міг подумати, що незабаром він стане суцільною руїною.
Сталося так, що у 2015 році, коли Маші було 3,5 рочки, від невилікованої хвороби померла її мама, його друга дружина. Їй, майстру спорту з плавання, дитячому логопеду, прекрасній хазяйці, рукодільниці було лише 39 років. Це було страшним ударом для чоловіка, треба було це пережити, ростити крихітну донечку, давати собі раду.
– Маша вчилася в українській школі, – продовжує,– у вісім років стала «Міс Маріуполя», у дев’ять – «Фотомодель Маріуполя», закінчила фотомодельну школу. Та 22 лютого 2023 року все змінилося. Місяць ми просиділи в підвалі, Маша пережила страшний шок, у неї сильно послабився зір. Орки безперестанно бомбили місто. Гинули мої добрі сусіди, я хоронив їх у дворі. А коли вже зайшли у місто, вигонили людей та просто їх просто розстрілювали, скрізь валялися трупи. Якось я спитав у них, а це були буряти – що ми вам зробили? А вони відповідали: «Ви зажралісь, ви жівйоте лучше нас, ми вам етого нє пазволім». Нам вдалося виїхати з цього пекла. Ніколи не забуду, як на наших очах розстріляли автомобіль з людьми, і танк скинув його з дороги. Коли ми приїхали у Теофіполь, у селище цукрового заводу, до моєї сестри Наташі Войтович, я півроку возив Машу у Хмельницький до психолога. Трохи ми пожили у Наташі, потім у гуртожитку для переселенців, далі стали знімати квартиру. Я шукав роботу, не міг знайти, ходив на прийом до селищного голови Михайла Тененева.
Життя поступово налагоджувалося. Маша вчиться у Теофіпольському ліцеї № 2, вона вже шестикласниця, їй 11 років. Займається музикою, танцями, плаванням. Вміє готувати, як влітку разом зі своїми однолітками їздила на десять днів відпочивати в Болгарію, наготувала татові і борщ, і рибу, і вареники, телефонувала, питала, чи він їсть, чи не голодний.
– Вона – мій єдиний, найбільший скарб, – розчулено промовляє, – я зроблю для неї все. Якось вона мене спитала: «А що для тебе означає щастя?» Я казав, що вона моє щастя, я хочу, щоб вона була здоровою, щоб здобула освіту, реалізувала себе, була самодостатньою. А ще – щоб у нас був свій будинок.
Несподівано знайшлася робота. Цього року у квітні голова Хмельницької обласної ради Віолета Лабазюк у Теофіполі зустрічалася з переселенцями. Був там і Віктор Володимирович. Люди казали, як добратися з Гальчинець, коли таксі коштує 700 гривень? Був присутній при цій розмові Михайло Тененев. Тоді і запропонував йому взяти в оренду автомобіль, зареєструватися фізичною особою-підприємцем і таксувати.
– Вже чотири місяці я це роблю, – каже, – це вже краще, ніж було,бо на мою пенсію прожити нелегко. Працюю прозоро, сплачую податки та оренду. Коли виконую замовлення на Хмельницький і чекаю, поки клієнт справиться, плати назад не беру. А коли по всьому бачу, що в людини немає грошей, плати зовсім не беру. Бо завжди треба залишатися людиною. Знайшов я тут хороших друзів, як от Віктор Лук’янов. Бо як без друзів.
Чи повернуться у Маріуполь після Перемоги? Як вирішить Маша. Вважає Віктор Володимирович бійців Збройних Сил України ангелами-охоронцями, донатить на їх підтримку. Бо вони справжні Герої. А колишнім «братам» ніколи не простить, таке не прощається.
Галина Тебенько
