Люблю своє рідне містечко. З ранньої молодості, коли прийшло усвідомлення, що найкраще місце на світі – там, де ти народився, почав пізнавати світ, де тобі дорога кожна стежка; і до поважних літ, коли вже побачив світ, де дуже гарно, але там ти чужий, і щемить серце за рідним краєм.
Тому радію, коли бачу, як моє містечко змінюється; з’являються симпатичні крамнички, облаштовується територія навколо них, будуються нові та по-сучасному обновлюються давні приватні будинки. Бо люди, якщо мають таку змогу, хочуть жити краще, в комфортніших умовах.
Часто ходжу на старий цвинтар. Спочивають тут мої рідні, хороші друзі, добрі знайомі, сусіди, мої колишні незабутні вчителі. Бо таке життя: вони вже там, і ми там будем. Прийду, згадаю всіх, поговорю, стає легше на душі, тих, хто уже відійшов, гріх забувати. Невидимими, нерозривними нитками ми з ними пов’язані.
Зручно мені заходити сюди з північної сторони, була і є тут стежка. Днями заходжу, не те, що могили, які вже нема кому доглядати, позаростали – стежка заросла, що нема як пройти. Тепло, дощі переходять, та й воно росте. Але ж це святе місце! Не може так бути!
А за попереднього селищного голови, Валентини Губіної, такого не було. Бо, крім того, що організовувалися громадські прибирання, тут постійно працювала людина, отримувала за це заробітну плату. Як це робилося, деталей не знаю, але завжди тут було прибрано, чисто, видалялися старі, сухі дерева. Просто влада про це дбала. Бо не може інакше бути.
Адже доглянутий, завжди чистий цвинтар – це обличчя нашого містечка. Знаю, що є така пропозиція: люди згодні збирати гроші і платити конкретній людині, яка тут буде постійно підкошувати, прибирати. Але це має організувати селищна рада. Це її обов’язок. Дуже сподіваюся, що ситуація зміниться на краще.
Антоніна Кравчук, смт. Теофіполь
