Нас було з тридцять... Тихенько заходять, тихенько вмощуються в крісла. Тихенько спілкуються. Погляд відкритий, але з глибоким сумом-печаллю. Це мами синів-воїнів-захисників, які не вагаючись пішли туди, де страшно, де каліцтво, де смерть.

Де велика взаємопідтримка, глибокі окопи і вірні, надійні дру­зі-побратими. Туди, де – війна. Підступна, несподівана. Там вони – наші сини. Зовсім молоді, а уже Герої. Стар­ші – надійна під­тримка. І уже й дідусі, але також там, бо рідну родину, рідну землю, рідну Україну ми не дамо уже нікому.

Мамо... Сину... До­ню... Пекучий біль у серці. Щоденна тривога. І важке очікування дзвіночка. Одне слово, тільки слово, але рід­ним голосом...

Вони прийшли на захід, який організували працівники Новоставецького сільського будинку культури Людмила Довжук та Олена Щур.

– Розкажіть про своїх синів. Розділіть поміж собою радість, смуток і печаль.

І попливли спогади, спогади... Якими росли наші діти, якими були і ким стали. Героями, непохитними захисниками. З гіркою посмішкою згадують мами про дитячі ви­тів­ки і з гордістю про теперішню непохит­ність.

Тремтить голос. Бринить сльоза. Чому таке страшне лихо прийшло на нашу Святу, спокон­вічну, Богом благословенну українську землю? Але правда за нами! Ми на своїй землі.

Були і мами, над могилами синів яких тріпочуть на цвинтарі жовто-блакитні прапори. Вічна їм пам’ять! Хвилиною мовчання вшановуємо всіх, хто уже в потойбіччі.

«Пливе кача» – мелодія вивертає душу...

Повертайтесь сини, усі хто там стоїть стіною, живими! Хай бережуть вас Ангели-охоронці!

Кожною клітиною, всім єством вбирають присутні мелодію і слова пісні «Сину мій» у виконанні Людмили Довжук і Олени Щур.

Під кінець заходу Галина Журба читає свій вірш «Радості сльоза». Всі смакують запашний коровай. З якоюсь часточкою полегшення від поділеного смутку і го­ря розходяться, щи­ро дякуючи всім за увагу, повагу, за орга­ні­зацію такого важливого заходу.

Слава Україні! Героям слава!

Галина Фесун

Невеселі роздуми з нагоди Дня Матері

Весна видалася холодною. Та й не час святкувати... Але дуже хотіли ми віддати данину шани і поваги жінкам, матерям тих, хто стоїть на сторожі нашого спокійного і відносно мирного життя тут, так далеко від лінії вогню.

Спочатку планували зробити таку зустріч на День української жінки – але, холодно, у будинку культури не опалюється... Потім думали зібратися у березні – теж не потепліло. Тому вибрали для такої зуст­річі другу неділю травня – День Матері.

Довго шукали за списками, де записані домоволодіння у комунгоспі, перебирали по вулицях, щоб з’ясувати, хто ж з нашого села та Кривовільки воював у АТО, хто зараз служитьу Збройних Силах України. Адже такої інформації чомусь немає в старостаті, отже про ці сім’ї ніхто не турбується, а мали б. У них забрали дітей на війну і хоч чимось мали б допомогли....

Нарахували спочатку 28 матерів, потім 30, потім 35. А уже під час зустрічі з’ясували імена ще 8 жінок. На тепер їх ми знаємо 43, але я не впевнена, що ми про всіх дізналися. А, крім того, є ще люди, які приїхали на проживання в Новоставці з інших населених пунктів і їх матері живуть не тут. Так нарахувалося уже на сьогодні 64 воїни– захисники... І все ж, думаю, інформація неповна. Але мова не про це.

Воїни захищають нас, щоб ми могли ходити на роботу, спокійно спати, щоб діти ходили у школу... А сім’ї воїнів, їх батьки та матері справляються з своїми проблемами самотужки, як у кого виходить. Ніхто з тих, хто не має прямого відношення до війни, у кого всі домашні на мирній території, не зрозуміє від­чуттів і що на серці у тих, чиї близькі щодня чують вибухи, свист кулі над головою, смерть чи поранення побратимів... тих, хто залишив свій уже пошкоджений дім і, рятуючи дітей, чи батьків, чи рятуючись, сам поїхав з дому, не знаючи, де зупиниться...

Ми не можемо ігнорувати це. Саме тому вирішили зібрати разом матерів, які зрозуміють одна одну, підтримають одна одну і відпочинуть серцем і душею серед таких самих, як і вони... У кожної з них своя доля... Свої проблеми... Ми не можемо їх всі вирішити, але можемо підтримати добрим словом, виявити свою повагу та любов. Хай знають, що їх діти не забуті...

Огляньтеся. Навколо нас багато людей, які давно не посміхалися. Яких згинають клопоти і тривоги. Поспілкуйтеся з ними. Вони варті того, щоб про них пам’ятали і, хоч інколи, сказали добре слово і хоч у чомусь допомогли.

Світлана Кислюк,
в.о. голови Новоставецької сільської ветеранської організації

Радості сльоза

Над Херсонськими степами ще димить,

За Херсонськими степами все курить.

Там гримить, гуркоче ще війна,

Мати сина все чекає, вигляда.

І у цій суворій, непроглядній темноті

Стоїть матінка з надією:

О, ні! Він же прийде, скаже:

– Мамо, я живий! Не печалься.

Дорогенька, я з тобою.

Над дніпровськими порогами ще пала.

За дніпровськими порогами все війна,

А на кручі стоїть матінка одна.

Пригорнути сина хоче все вона.

В далечінь далеку все вдивляється вона.

Чи не буде чуда, все надіється однак.

О!Ти Боже!Ти могутній!Ти ж бо є!

Поверни мені синочка. Він живе!

Зупинилось все навколо. Тишина.

Син біжить, спішить:

– О, мамо! Матінко моя!

Я ось тут! Я поруч! Я живий!

Лютий ворог переможений !

І скотилась в мами радості сльоза.

До серденька ніжно сина пригорта.

– О! Синочку, я діждалася тебе!

Тяжкий ворог хай навіки пропаде!

Галина Журба