Гамірно в ці дні у селі. Колись торохтіли вози. Хто ближче – тачкою...
- Марусю, ти вже получила зерно?
- Степане, а ти мені привезеш?
- Катю, іди набирай, зараз завезу собі, то приїду за твоїм.
Метушня. То не вистачає зерна, то забракло мішків. Копошаться селяни на колишньому зернотоку. Свято. Велике свято! Дають зерно на пай! Даремно! Щасливе селянство. Буде що курці сипнути (а ще у кого 2-3 паї), корівчині ( і не одній) притрусити, заможні тепер селяни. Свиню вигодувати, а потім теж за даремно здати, як і молоко. Комусь?.. Хто може і зовсім не заплатити. Бо державних цін немає, як і контролю.
Тільки тьотя Соня тихесенько сидить на лавочці під ворітьми і журно спостерігає цю всю живу картину. Скотилась солона сльоза, друга – гірка, третя запеклась на щоці. Кольнуло під серцем. Хто тоді жив, той добре пам’ятає, яке то було життя. Важка, виснажлива, впроголодь колгоспна праця. Від зорі до зорі. Від світання до смеркання. На полях, на фермах, вдома. А ще ж діти. Та і доля тьоті Соні не дуже мило заглядала в очі. Чоловік, хоч і роботяга був, але не контрольована, зайва чарка іноді робила сімейне життя моторошним. Царство йому небесне. Давно преставився. П’ятеро діточок росло. Всьому потрібно було лад дати. І тьотя Соня справлялась. У неї і зараз не тільки в хаті, а і на подвір’ї такий порядок, що хоч каші кинь. Дівчата, їх четверо, безвідмовно допомагали мамі. А Василько носив татові, що завжди у полях, обід. І як світилися очі радістю, коли тато дозволяв йому сісти за кермо техніки.
Несправедливості завжди комусь вистачає. Десь, не втерпівши її, сказала тьотя Соня (неугодне) неправильне слово. Образилось тодішнє начальство і випровадило Матір-героїню з колгоспу. Ходила бідолаха в Кунчу (3 - 5 км) на норму ( 3 - 5 га) буряків. Берегом, поза валом і на трасу, а там уже десь на поля. Хіба можна було після такої промашки, ще залишок дня під палючим сонцем сапати ті буряки? І назад також стежкою часто і при місячному світлі. І сапала. Бо норма. Бо діточок потрібно було ростити. І виросли. Всі порядні, трудолюбиві. Подружені. Не забувають маму. Найбільш – Василько, бо найближче. І внуки-правнуки люблять бабусю. Бо про гостинці вона ніколи не забуває. Всіх обділить з тих двох тисяч гривень пенсії. А вони, хоч і малі, а посильну роботу виконують залюбки.
А паю тьоті Соні, колгоспниці, матері п’яти дітей, вдові, так і не виділили. Не вистачило, бачте, земельки, якої тьотя Соня сапою перегорнула тонни! Може, до неї ще черга не дійшла? А, може, ще хтось не догріб? Може, у якогось «нещасного бідолахи» внуки, правнуки ще не обдаровані? Тьотя Соня почекає. Може, колись дочекається. А їй то уже 80.
А як ви думаєте там у верхах? Невже, справді не знаєте, не відаєте?
А варто.
Зробили б ревізію тим паям. Та й трошки лишили ОТИМ, що проливають кров, життям платять за землю нашу, за ті паї.
Зробили б.
Галина Журба
