Продовження, початок у газетах №№ 33-39, 41 від 18, 25 серпня, 1, 8, 15, 22, 29 вересня, 13 жовтня 2022 року
Хочу розповісти про свою сім’ю, одруження.
Працюючи інструктором Теофіпольського райкому партії, я отримав путівку на лікування в санаторій «Пуща Водиця», що розташований в лісі під Києвом. Там я познайомився з дівчиною на ім’я Валентина. Народилась вона в селі Погребняки Семенівського району Полтавської області. Як виявилось, її доля була не кращою від моєї. Ті ж нестатки, та ж нелегка праця підлітка…
Валя після закінчення школи в Погребняках, продовжувала вчитись у Полтаві, проживаючи в тітки Таїсії – маминої сестри. Після закінчення навчання Валя поїхала до своєї двоюрідної сестри Антоніни в Київ, де спочатку працювала на різних роботах, а згодом вступила до медичного училища.
Із дипломом медика молода дівчина прибула 26 жовтня 1957 року на роботу в санаторій «Пуща Водиця». Саме тут і познайомився я з Валентиною під час її чергування. Дівчина виявилась ввічливою та добродушною.
Вже знаючи про її життєві негаразди, я подумав, що вона буде мені доброю дружиною. З такими роздумами я й поїхав на Теофіпольщину, бо закінчилась путівка.
По приїзді із санаторію ми листувались з Валентиною, розповідаючи одне одному про своє життя-буття.
Взимку 1959 року я отримав путівку в санаторій «Володимирівка», що в Харківській області. Написав звідти Валі кілька листів, розповівши, що й надалі проживаємо разом з матір’ю в селі Троянівка, а батько, як відомо, помер вже давно. Отож, якщо вона погодиться стати моєю дружиною, то я заїду за нею в Київ. Валя дала згоду.
9 квітня 1959 року вона приїхала зі мною в Троянівку.
Валентина Петрівна і Андрій Костянтинович поєднали свої долі у весільному шлюбі
Звичайно, я заздалегідь написав матері про наш приїзд. Вона й зустріла нас за народним звичаєм – хлібом-сіллю. Згодом прийшли наші родичі, посиділи за столом, випили по чарці, й таким чином відзначили наше весілля.
Коли моя Валя розрахувалась з роботи в Києві, то я домовився в райлікарні Теофіполя про її працевлаштування. Дали їй посаду медичної сестри в дитячому відділенні, де вона трудилась аж до 1980 року. Далі вона працювала в інфекційному відділенні до 1992 року – до часу виходу на пенсію.
Зазначу, що Валентина Петрівна дуже любила кухню і тому була справною господинею. Вміла вона трудитись і біля землі. А ще була чуйною, лагідною і милою матір’ю.
10 червня 1962 року в нас народився син. Нарекли його ім’ям Сергій. 1лютого 1960 року ми отримали в Теофіполі квартиру, яка на той час вважалась найкращою, бо будувалась для голови райвиконкому Й.Й. Сирваровського. Моя ж мати залишилась мешкати в Троянівці. В селі вона мала корову. Отож, видоїть корівчину, візьме те молоко і швиденько несе його нам у райцентр – для сина, невістки і маленького Сергійка. Як згадаю нині про це, то на серці стає щемно, на очі набігають сльози.
У лютому 1963 року я попросився з партійних органів на роботу в школу. Спочатку не відпускали, але потім надійшов дозвіл з ЦК КП України. Так я став учителем хімії Теофіпольської середньої школи і одночасно викладав хімію та біологію у вечірній школі.
14 травня 1965 року в нас народилась донечка, яку я назвав Іринкою. Сергійко та Іринка зростали. Коли ми з Валентиною Петрівною були на роботі, то доглядати їх приходили з Троянівки моя мама, або ж її сестра – тітка Явдоха.
Сім’я наша жила мирно та дружно. Я передплачував дітям журнали «Малятко» та «Барвінок». Вечорами всаджував дітей біля себе і читав. Вони ж уважно слухали, що їм було незрозумілим – запитували.
Кожного разу, буваючи на курсах в Тернополі, Чернівцях або в Києві, я ніколи не приїхав додому без подарунків дітям, дружині та обом матерям. Пригадую, яка була радість Серьожі, коли я з Тернополя привіз йому великого іграшкового кулемета. Такого ніхто ще не мав у райцентрі.
Коли я був у Криму, то привіз обом дітям іграшкові гармати із снарядами до них. Радощам не було меж! А коли придбав дитячу книжку «Азбука» і навчав малечу літерів, то вони аж сіяли від того.
Сергійко з Іринкою підросли, пішли до школи. В навчанні старались. Син багато читав, донечка – менше, але більше любила займатись по господарству, з мамою. Дружина переважно ходила на роботу в лікарню на цілодобове чергування, тому я сам готував дітям калорійні страви.
В різні свята в нас збиралось чимало гостей. Валентина Петрівна завжди вміла приготувати багато різноманітних смачних страв і щиро приймала гостей. Частенько бував нашим гостем завуч школи Іван Михайлович Король зі своєю дружиною Софією Федорівною.
1979 року син Сергій закінчив Теофіпольську середню школу і вирішив вступати до вищого прикордонного училища в м. Голіцино Московської області. Я поїхав з ним в м. Хмельницький в Управління Держбезпеки, щоб оформити там необхідні документи. В той час його, очевидно, щось вкусило під нижньою губою. Губа почала розпухати, появився нарив. Валентина Петрівна завела його в лікарню і там зробили розріз та чистку. Так і повезла вона його в Москву в бинтах та з уколами.
Перший екзамен з фізкультури Сергій не зміг скласти через отакий стан здоров’я після операції. Приїхали додому з плачем. Довелося вступати на навчання до Теофіпольського ПТУ – 34. Через рік після його закінчення знову поїхав на Московщину – в Голіцино. На цей раз доля усміхнулася – вступив!
Сім’я Ковальчуків
Навчався Сергій добре. Про це свідчать грамоти, якими його нагороджено. Крім навчання він виконував в училищі різні громадські доручення. Маючи гарні здібності, займався різьбою по дереву та іншими роботами. Взагалі він був і залишається дуже здібною людиною. Завершивши навчання в училищі в 1984 році, Сергій проходив службу на кордоні з Китаєм в Ханкайському районі. Про його бездоганну службу писали газети і журнали.
Після 1991 року мій син Сергій Ковальчук переїхав служити в Україну. Спочатку в місті Могилів-Подільський Вінницької області, а згодом в Хмельницькому – в прикордонній академії. Нині ж він служить в Житомирі, має звання полковника, обіймає генеральську посаду. Успішно справляється з покладеними на нього службовими обов’язками.
До речі, Сергій одружився 1984 року. Його дружина Ірина Дмитрівна завжди була з ним в місцях його служби. В них народилося двійко дітей: Даринка і Сергійко. Дарина вже закінчила Тернопільську фінансову академію, вийшла заміж. Її чоловік Олександр закінчив Хмельницьку прикордонну академію. Нині вони мешкають у Чернівцях, виховуючи синочка Артемка. Сім’я порядна, гарно вихована.
Син мого сина Сергія (також Сергій) мріяв навчатись в прикордонній академії, щоб стати вартовим наших рубежів. 2012 року він – вже курсант відповідного училища. Хлопець розумний, займається спортом, різьбою та випалюванням по дереву. Щодо моєї невістки Ірини, то вона розумна, ввічлива, добра мама та справна господиня.
Моя ж дочка Ірина після закінчення десятирічки вступила на історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту й успішно його закінчила. Працювала вчителем історії в Олійницькій восьмирічній школі, а потім 9 років була заступником директора з навчальної частини в Гвардійській середній школі Хмельницького району. 1990 року вийшла заміж за вчителя тієї ж школи Олександра Німчика. 6 березня 1991 року в них народився син Андрій. Через деякий час життя молодого подружжя не склалося, в основному через неадекватне поводження глави сім’ї. Ірина вимушена була розлучитися й до цього часу проживає одна.
Треба сказати, що Ірина, в зв’язку з поганим фінансовим становищем, змушена була поїхати за кордон на заробітки. Чотири роки працювала наймичкою в Ізраїлі, а потім два роки в Італії. Доглядала за немічними старими жінками. Нам колись і в голову не приходила думка, що педагог з вищою освітою не знайде в своїй незалежній країні добре оплачуваного робочого місця, а поневірятиметься по наймах за рубежем. Та що вдієш…
Внук Андрій народився в Теофіполі. Тому після виїзду матері на заробітки зростав у нас, ходив до місцевої середньої школи №1, яку закінчив із золотою медаллю.
Ірина ж через 6 років приїхала додому, оселилась у Хмельницькому. Працює методистом по Хмельницькій області від Вінницького регіонального центру по тестуванню учнів. З роботою справляється добре, її цінять як здібного спеціаліста. В Хмельницькому, неподалік від брата Сергія, Ірина має пристойний власний будинок. Із сусідами, колегами, знайомими вона живе у злагоді. Як і її мама Валентина Петрівна, дуже любить кухню, вміє смачно готувати.
Син Ірини Андрій після закінчення школи в 2008 році вступив до Митної академії на юридичний факультет в місті Дніпропетровську. Зараз він на 5 курсі.
Я щиро радий, що нам з дружиною (а прожили ми з нею в парі майже 50 літ) вдалося виховати і вивчити двох розумних й порядних дітей – Сергія та Ірину.
Моя дружина Валентина Петрівна часто хворіла, перенесла кілька хірургічних операцій. На пенсію вийшла 1992 року.
Моя ж мати, Домка Ільківна Ковальчук, померла 3 грудня 1984 року у віці 84 літ. Батько і мати поховані на кладовищі в Троянівці.
Мати моєї дружини Валентина Іванівна, котра після кількох інсультів проживала з нами в Теофіполі, померла 26 березня 1992 року і покоїться на старому міському цвинтарі. Їй було 82 роки. Варто сказати, що Валентина Іванівна до мене, як до зятя, ставилась дуже добре. А мешкала вона на Полтавщині одиноко, працювала посильною в сільраді та конторі колгоспу. Після першого інсульту ми забрали її до себе в Теофіполь. Пригадую, коли ми приїжджали до неї влітку в село Погребняки, то я там за десяток днів переробляв по господарству всі роботи. З моєю участю було прибудовано до хати веранду, викопано і збудовано льоха, біля хати споруджено колодязь та чимало іншого.
Був у моєї тещі брат Володимир Іванович. Мав він дружину Наталку. Володимир Іванович прийшов з фронту з перебитим хребтом. Тому ноги його рухались погано і він ходив на милицях. Дітей в них не було.
Володимир був людиною здібною, творчою. Мав власну майстерню по дереву та металу. Вмів робити різні речі. А ще любив рибалити, бо неподалік красувалось Кременчуцьке море.
Володимир і Наталія померли й поховані на цвинтарі в селі Погребняки.
Сім’ї Таїсії та Надії з нами не спілкуються і про них мені відомо дуже мало. Знаю лише, що вони Кузнєцови та Костюченки і проживають у Полтаві.
Тепер хочу написати те, що мені відомо про батька моєї дружини Петра та його рідних. Вони проживали в селі Дем’янівка, що за 3 кілометри від Погребняків. Прізвище їхнє було Журавель. У сім’ї було троє братів: Федір, Петро та Іван.
Моя дружина Валентина Петрівна носила прізвище Журавель. Її батько за професією був агрономом. 1938 року за закликом комсомолу поїхав освоювати землі Далекого Сходу. Просив й дружину з донькою їхати до нього, але Валентина Іванівна відмовилась. Так що маленька Валя зростала без батька, напівсиротою. Були чутки, що Петро Журавель загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни. Про його нову сім’ю теж нічого не було відомо.
Андрій Ковальчук
Далі буде
