Пишу ці рядочки в розмай весни, в травні, який «…кожного року, по своїй природі, такий весняний, зелений, весь у цвітінні садів, каштанів, весь в пахощах бузку, жасмину, конвалій, – тільки радіти, тішитися!!!» Так я писав у своєму дописі в нашій газеті «Печаль, жалоба чи свято?» в липні 2020.
Була сумною, дуже печальною, в чорному диму весна цього року… І хоч ожила Природа Божа, але невесело було по всій Україні – чорна біда прилетіла з північного сходу від кремлівського двоголового стерв’ятника і накрила наші північні, східні та південні області: смерті, каліцтва, руїни, згарища накрили квітучу нашу землю; і вже біля руїни хати по селах не проросли з-під розвалів, не цвіли нарциси, тюльпани, вечорами не пахла м’ята – та запах весни накрив запах крові вбитих та поранених українців, їх діточок, накрив запах смерті по всій Україні.
Так божевільний нащадок хана Батия путін розпалив вже відкриту війну проти нас, війну двох світів, двох світоглядів: війну сил Бога та сил диявола, сил Світла і сил пітьми, сил Любові та сил ненависті, сил Добра та сил зла, сил Творців, Будівничих і сил диких руйнівників.
І яка ганьба(!) – російська безбожна церква кагебіста в попівській рясі Гундяєва-Кіріла служить скаженому вбивці путіну. Всі ми бачили, як на Великодні свята той антихрист-імператор «всея моксель-московії-росії» в церкві тримав свічку перед іконами і тремтячими руками хрестився для показухи, для кадрів кінохроніки, а його вірний слуга Кіріл позаду свого хазяїна великим квачем кропив того свяченою водою, змішаною зі свіжою кров’ю тільки-но вбитих діточок-ангелят, благославляючи царя на нові вбивства мирних українців, на подальше ведення цієї дикої, варварської війни проти нашої вільної, незалежної України.
Пишу якраз 9 травня, у печальний день того путінського «побєдобєсія» з парадом на Красній площі, без жодного гостя, – навіть зрадник, вщент зросійщеної Білорусі, васал путіна, бацька лукашенко не приїхав подивитися на ту показуху, на те грішне, таке дороге задоволення для самого царя.
А якраз на той день вже була свіжа «побєда» путіна, його ординської біомаси: вбито вже 226 українськиї діточок і 416 тяжко покалічених – без рук, без ніг, і також вбито, покалічено тисячі українців – жінок, чоловіків, стариків, вщент зруйновано десятки міст та сіл по всій Україні, на півночі, сході та півдні заміновані поля – «папробуй сеять, нацист, фашист»(?!).
Ото «побєди» московської чуми ХХІ століття! Але такий вже той вічний генетичний диявольський код тієї ординської московії, її алкашної зомбованої дикої біомаси: постійні війни, вбивства, катівні, руїни, і, замість молитви, – неперевершений, на весь світ відомий «рускій мат», і в «бога», і «в мать»(?!).
Ми, українці, платимо найвищу, найдорожчу ціну за нашу Незалежність, нашу Свободу, нашу Волю, – платимо найдорожчим: життям і здоров’ям мільйонів українців! Надто вже звіриний, безжальний наш агресор-окупант, його садизму немає меж. Навіть мертві чують образу, знущання над ними, їхніми могилами на зруйнованих кладовищах; вони гатять і по найсвятішому – по хрестах-фігурах з розп’ятим Ісусом, по наших українських святинях.
Так, дуже сумною, дуже печальною була весна цього важкого року – величезна брила чорного горя гепнула на нашу мирну Україну, скинула її московська дика орда, нащадки хана Батия. Плаче і досі Божа природа: потрощені дерева, стогне від глибоких ран-вирв попечена на черепки земля, незвичним стало наше українське небо, колишнє таке голубе-голубе, таке високе-високе, з жайворонками, з ясним сонечком. Як воно, бувало, на прохання хліборобів, кликало до себе дощові хмари, разом досхочу напоювали ниви теплими чистими дощами. Які рясні врожаї збирали селяни! Стало чорним тепер воно, не кликало з Чорного моря хмар – само плакало чорними сльозами.
Яке горе і в наших птахів! Показують по телевізору жахливі картинки з тієї чорної війни, ось одна з них: на першому плані сумна пара лелек, тісно притулившись одне до одного, сидить у своєму гніздечку на вершку дерева. А на дальніх планах – руїни хат, згарища, чорнюще небо. Довго не спалось мені, чітко уявляв собі, як ті мудрі, розумні птахи добиралися весною з вирію додому.
Як, бувало, в далекому дитинстві, я радо вітав наших лелек з поверненням додому, що мали гніздо на стрімкому солом’яному даху старенької клуні нашої доброї сусідки, махав їм руками. Клацаючи дзьобами, вони відповідами мені: «Дякуємо! Як там наші ставочки?» – питали. І я, малий, казав їм – все в порядку, ставки не спущені, повно жаб, потішав їх. Розумні, мудрі ті птахи: споконвіку гніздяться, живутьпоруч з людьми, і ми завжди всім селом тішилися їхньому березневому прильоту. Прийшов березень, дихнула весна, з теплих країв повернулася додому і та лелеча пара, що потрапила в телевізійний сюжет. З минулих років вони вже знали, що десь подалі тліла війна, гинули люди. Але не знали, що цього року майже вся Україна у вогні, в диму та руїнах.
Ось і зараз, в моїй чіткій уяві, я з ними, з тими, що в таку страшну війну, розв’язану двоногими людиноподібними істотами, повернулися додому. Не полетіли в ситу, мирну, затишну Європу – таки рідний край, рідне село, їхнє гніздечко кликало їх до себе. І під свист снарядів, ракет, мін, куль, ризикуючи життям, вони повернулися додому. А як страшно було летіти: розбиті міста, села, димлять руїни осель, не видно людей, важко дихати, а вони летять – що ж їх чекає?
Вже вечоріє – і ось вона, ціленька, старенька тополя з їхнім гніздечком, жива, стоїть на краю города доброго господаря, зустрічає їх, тішиться старенька – тепер веселіше буде. Господар береже її, не зрізає, бо ж там, на вершечку, лелече гніздечко, його лелеченьки; там сплять, діточок висиджують, вирощують.. Задивлялася часто на вершечок тополі і добра господиня, уявляла, як там сплять лелі малі, як сняться їм хмари білі…
Змучені, втомлені таким важким перельотом, голодні, опустилися лелеки на рідне гніздечко, поправили патички, розпушили підстилку, сіли відпочивати. Бо ж завтра треба по-новому оселю свою облаштувати, скоро ж у людей Великдень. А де ж ті господарі, чому не вітають? Не почули їх клекіт? Озирнувся лелека навкруги та вжахнувся – за садом не видно хати, тілки голий димар, як маяк, стоїть. Що ж таке сталося? Піднявсь, полетів подивитися. Яка біда! Розбитий дах, шматки шиферу розкидані по подвір’ю, впала стіна, нема вікон, розтрощений хлів. Не знали лелеки, що пару днів назад обстрілювали орки села, що впав снаряд на хату, що сталося невимовне горе – осколки снаряда смертельно понівечили, порвали господиню та її донечку, були на подвір’ї, вийшли до криниці по воду. Вціліли сусіди поховали їх на городі під вишнею, замотали в рядна, опустили в яму, накрили матрацом, аби грудки землі не вибили очі, не стукали в пробиті груди.
А де ж господар, де син? На фронті, б’ють скаженого ворога, орду московську. Телефонує син додому, під завалами хати мобілка сестрички мовчить. Переживають батько з сином...
Нічого, скоро обидва з Перемогою повернуться додому, на розбитому цвинтарі перепоховають маму з донечкою, син з татом хату поремонтують, прийде сюди його кохана дівчина, що так переживала за свого милого, чекала його; появляться діточки, оживе, посміхнеться весела хатина і життя продовжиться…
«Ой, наша хато в правді та журбі,
Від радощів купальських до прокльонів.
Ти не самотня, цілий світ в тобі,
Хіба бракує великодних дзвонів» (слова світлої пам’яті мого побратима Миколи Петренка).
…І кожної, вже мирної весни, син, усі разом будуть молитися над могилою мами та сестрички, будуть бачити, «як плаче білим цвітом мамина вишня в саду». А на тому клаптику городу, де була похована мама з донечкою, будуть завжди сіятися мамині чорнобривці, пісню про які вона так любила…
Прилетіло велике чорнюще горе й до лелеки: пронизливий свист снарядів, ракет, вибухи розірвали тишу над селом, над ставком, куди він літав по обід до своєї коханої. Сховавсь в очереті, перечекав тривогу, повернувсь…О горе яке, яка біда! – розтрощений стовбур тополі, на ньому висить розбитий вершок без гнізда, – снаряд влучив. А де ж кохана? Приземливсь, на городі повно пір’я, і ось вона, мертва, лежить з розпростертими крилами, накрившии побиті яйця із зародками ненароджених діточок.
Непоправне горе в лелеки: нагнувсь над милою – гірко-гірко заплакав, залиишається сам на старість років, без дітей, бо старші десь порозлітались по світах.
Витерши сльози, згорнув крила коханої, поклав її голівоньку на мох, поклав обід, що приніс із ставка, позбирав патики, накрив тіло, – поховав свою вірну дружину, своїх в шкаралупах ненароджених діток.
Що робити, кому пожалітись?Де переночувати? Полетів на другий кінець села до кума, куми, з якими разом добирались в рідне село, додому, розкаже їм про своє горе, печаль. Прилетів, а кума нема, сама заплакана його мила. Не повернувсь він із своєї річки, куди також літав по обід. Накривши старою лахою яйця, вона полетіла йому назустріч, – а він лежить мертвий в полі. Опустилась на землю, нагнулась, гірко заплакалаа, куля пробила йому груди. Назбирала соломи, накрила тіло коханого, приклала – грудочками – поховала.
Обняв лелека куму, ділять обоє спільне горе, журяться. Довго мовчали. І раптом струннко став кум тай каже: «Дай, дорогенька моя кумцю, своє крило! Дай мені твооє серце, а візьми моє! Я не лишу тебе в біді! Усиновлю твоїх діточок і будемо жити разом!».
Як людські долі, долі тих розумних птахів, прив’язаних до людей, подібні: спільне горе, спільна біда єднає людей, гуртує лелек. Так поступив колись, давно-давно , в буремному 1920, рівно 102 роки тому назад, мій майбутній тато – не залишив в біді мою майбутню маму – молоду 30-річну вдову свого товариша з чотирма діточками; усиновив всіх, і разом дружно жили в любові 18 років. Аж поки в 1938 сталінсько-більшовицькі кати не всадили холодний свинець в гаряче любляче серце мого татка – «врага народа». Я писав про це. Знаю, що так і тепер не залишають в біді молоденьких вдів побратими їх чоловіків, які полягли за волю України, за наше життя.
А є ж інші, також ніби люди, а насправді – людські потвори, садисти. Ото від їхніх ракет, бомб, снарядів в пологових будинках гиинули жіночки з іще ненародженими діточками. Так чинять ці нелюди, нащадки хана Батия. Таким є садист путін з своєю зомбованою безбожною ордою, в крові якої генетично закладено те дикунське зло: руйнуй, ввбивай, каліч, забирай все, бо ти – безбожник з дияволом в твоїй порожній душі; бо ти – без розуму, дикун, кровопивець, маєш грубу силу; бо ти не «русскій», ти не знаєш ні свого роду, ні свого племені; ти москвин, ти «… кацап, существо омерзительное, несущее в наш мир только злобу и ненависть. Ваша великорусская мечта – сидя по горло в дерьме, затащить туда все остальных.
…Проклятая страна, убогие люди. Безнадежно все. Проходят столетия и ничего не меняется.
…70 (77) лет они празднуют победу над фашистами. Уже все фрицы сдохли, а рабы все празднуют. Потому что праздновать больше нечего.
… Росия победила фашизм в 45. Она его усыновила. Мальчик вырос и мир ужаснулся. Только в отличии от Гитлера у мальчика есть ядерная бомба.
Алексей Завадюк «Шамиль был прав» (Точка зрения) Март 2014.
Такий наш одвічний ворог – північний сусід Моксель-Московія– Росія, колишня давня царська імперія (жандарм Єввропи), колишня безбожна атеїстична марксистсько-ленінська-комуно-більшовицька ес-се-серівська імперія зла, і теперішня фашистсько-рашистська імперія Росія, остання в світі?!
Скільки те «…московське ненаситне зло
Нагнало зграй на українське щастя!» (Яр Славутич)
Але скоро розвалишся і ти, гадина, злетять голови з твого кремлівського ненажерливого стерв’ятника! Ось як написав про тебе твій же син, глибоко розчарований тобою: уривок з його вірша «России с нелюбовью», надрукованого у львівській газеті «За вільну Україну» в липні 2014 року, уривок з його звернення до нас, українців:
Когда накипело
«…От имени немногочисленных россиян, в ком еще остались совесть и здравый смысл, простите нас за горе, причиняемое вам этими вооруженными головорезами при подавляющем одобрении зомбированной российской биомассы. Мне безумно стыдно за свою страну, творящую весь этот чудовищный беспредел. Стойкости вам и крепости духа! Позор фашистской России! Слава Украине!»
России с нелюбовью
Роковая линия пройдена, и предчуствия все мрачней.
Мне Россия больше не Родина –
Сколько крови уже на ней.
Но никак не уймешся, подлая,
Для тебя беда – благодать.
Поскорей бы ты сдохла, гадина,
На земле тебе места нет.
На соседей нещастья кликая,
Снять ты с глаз не желаешь шор.
Украине – слава великая!
А России – навеки позор!
С уважением и наилучшими пожеланиями – Александр Бывшев, 42 года, обвиняемый по 2 уголовным делам.
Раз я побачив автора того сміливого вірша по телевізору: худий, зарослий, сумний; вчителював у школі – вигнали; ніде не приймають на роботу; живе з хворою мамою на її худеньку пенсію. Яка ж його подальша доля? Не важко догадатися…
То не кацап. З таким русскім чоловіком можна було б українцю по-сусідськи мирно жити, дружити. А ось москвин-кацап протягом віків свого войовничого існування так жити не вміє – і ото те імперське московське зло вже відкрито полізло на нашу мирну Україну.
Минає ця цьогорічна чорна весна – а яке ж то буде наше літо, золота осінь? Чим і як вони порадують нас, особливо маленьких українців? Яяк вони чекали літа – моря, річечки, ставочка, ягід вишеньки, черешеньки… Ой діточки, янголятка України! Ще ж тільки жменька рочків, а деяким тільки кілька місяців, на крилах принесли їм лелеки – а їх душі вже Там, біля Всевишнього, в його Раю… А бідні калічки… А скільки залишилося сиріток без мами, без тата… Скільки їх і материнських сліз вилито!
Господи,з якого горя, з якої біди починається їх дорога в життя! Дай їм, Боже, долю щасливу…Коли я мав 10 місяців та 24 дні – більшовицькі кати розстріляли мого тата. А згодом маму і нас, дітей «ворога народу» вислали з села на чужину. Але Бог, славлю його і дякую йому, дав мені, сироті, щасливу долю. І я «…не звинувачую дорогу, що починається з біди, – вона не винна» (слова Ганни Чубач).
Ось так, в таку чорну біду, під часті оголошення повітряної тривоги, в таких тривожних чорних роздумах пишу ці рядочки, і вийшло багатенько їх. Писалось важко – глибока ненависть , презирство до варварів ХХІ століття час від часу роздирали душу і я заспокоював її.
В глибокому смутку, в тривозі я разом з вами, дорогі мої краяни, поділяю те наше чорне горе, той чорний біль, що впав на нашу мирну Україну. Разом з вами чекаю на Перемогу наших славних бійців Збройних Сил України над проклятим божевільним агресором.
А ще в ту чорну весну я був в сонячних спогадах мого дитинства – я розмовляв з лелеками. І ото написав про них казку.
Володимир Блюсюк, Львів, квітень-травень 2022
