Вже восьмий рік йде у нас війна на нашій рідній землі. Загинуло 15 тисяч синів України (а, може, й більше). І ворог той же – одвічний, північно-східний хижий сусід москвин, в жилах якого і досі грає кров хана Батия – не може жити без воєн, без крові чергової жертви. Дочекався хижак, коли його васали доконали армію України, він і проковтнув Крим та відгриз разом з бандитським кодлом донецько-луганських головорізів частину нашої українськоїї землі на сході, погрожує піти і далі.
І то на те ви чекаєте, прихильники Кремля, його «русского міра»? Але, «прощай, немытая Россия!» Які б оцінки не виставляло нам наше героїчно-трагічне минуле – нинішня пора для нас неповторна: дуже важко, але Україна повернула своє державницьке єство, яке довгими століттями калічилося московською царською і тою ж російською комуно-більшовицькою імперіями.
Минули останні дні січня, дні вшанування і Злуки Великої України та Західної, і 104 –ої річниці пам’яті загиблих молоденьких синочків –героїв Крут. Що творилося в моїй білій-білій 85-річній голові! Були довгими мої безсонні ночі, важкі думи роями клубочилися в ній, і чіткі уявні страхіття заволоділи мною.
Поділюся тою світлою пам’яттю про тих синочків України з вами, дорогі мої краяни. Бо для прихильників «русского міра» ті ююнаки – петлюрівці, нацисти, вороги народу. Хлоп’ята, хлоп’ята! 420 студентів, гімназистів, юнкерів (точної цифри немає) майже беззбройні стримували під станціює Крути наступ на Київ мільйонної армії російських більшовицьких військ під командуваннням Муравйова. Послав їх туди кат України Ленін. Загинуло 300 юнаків, останніх червоні варвари ХХ століття взяли в полон Стікаючи кров’ю, стогнали на морозі поранені діти, їх більшовицькі нелюди доколювали багнетами. Решту розстріляли. (Книга «Русь не Росія», Черкаси, 2015. Львів, ст. 40).
Який жахливий, кривавий, живий в уяві кадр залишила нам, нащадкам Героїв Крут, наша героїчно-трагічна історія: мороз, ще парує снігове місиво, залите гарячою кров’ю синочків України.Мороз і далі тріщить, розгулялася хурделиця, мете, заліплює скляну пелену широко відкритих очей хлоп’ят, що востаннє дивляться в небо. Московська червона більшовицька орда погнала на Київ. А заметені снігом мертві замерзлі тіла так і залишилися лежати. Хто ж, коли і де їх поховає?
Десь далеко звідси в тривожних тепленьких оселях крижаніють серця матерів, відчувають щось недобре. «Де ти, мій синочку, озовися! Війна! Зима! Вертайся додому!» Не чує. На морозі заснув навіки. А він же тільки-но піднявсь на своїх молоденьких крилятах, вилетів з рідного батьківського гніздечка і полетів назустріч майбутньому щастю, своїй долі, своїй волі. А тут і біда: взяв в руки зброю і пішов захищати ту святу вимріяну волю, для себе, свого народу, своєї рідної, дорогої України. Пішов… Не повернувся до матері, впав з високого польоту на полі бою, віддав своє молоде життя за ті світлі ідеали.
Вічна дзвінка слава і вічна пам’ять вам, дорогенькі синочки України! Вас, хлоп’ята, вільна Україна, за яку ви воювали, не забуде ніколи! З вас брали приклад ваші ровесники – хлопці та дівчата з УПА, студентська молодь на українських Майданах. Так, були в нас два Майдани. Відновлювалася на них одвічна сутність українського народу – чесного, справедливого, мудрого, милостивого, доброго. І ото 18 лютого в Софії Київській відбувся великий молебінь пам’яті Героїв Небесної Сотні. Не було там покидьків 5-ої колони москви в Україні, народних депутатів з ОПЗЖ, прихильників «русского міра», не було попів Гундяєва Кіріла, слуг його безбожної російської церкви.
А зараз вже 8-ий рік в окопах на українському Донбасі сини і дочкиУкраїни воюють з тим же ворогом. І ми віримо: обов’язково переможемо те кремлівське зло. Боролися за свою волю та свободу у 1918, захистимо нашу незалежну Україну і тепер.
А з кого берете приклад, перед ким гнетеся, кому б’єте поклони ви, прихильники Кремля і його руйнівного «русского міра»? Вам мила путінська росія? Хочете знов під її смердючий сарафан, де ми були в неволі цілі століття? Скатертю доріжка! Не кіптіть наше голубе небо над нашою квітучою Україною! Не кличте ще більшу біду на нашу рідну землю, на нашу дорогу Україну! По телевізору всі ми бачили, як один із вождів зросійщеної 5-ої колони москви в Україні, дуже шустрий, галайкуватий ОПЗЖист, соратник кума путіна Вадим Рабінович не де– небудь, а у Верховній Раді, обзивав нас, українців, нацистами та фашистами, співав «Вставай, страна, огромная…». І той спів часто повторювали по на екранах телевізорів. Явний ворог відкрито сидить в українському парламенті, а те, що твориться в нашій незалежній державі – ото таке маємо СБУ!
Що з вашими головами одурманеними, прихильники їхнього «русского міра»? Маючи кожний, як хвалитеся, «свою точку зренія», напхану у ваші голови Кремлем, ви аплодуєте таким покидькам, голосуєте за них, кличете разом з ними знову до нас найзапеклішого нашого одвічного ворога? Яка ганьба! Та добре провітріть свою голову від того московського чаду та видужуйте! Хай вам допоможе ось що і добре запам’ятайте: нагадую ще раз слова Лейби Троцького, сказані ним у 1919 році, коли він за завданням ката України леніна – вивчити на місці ситуацію в повсталій буремній Україні і доповісти особисто – ледве не наробивши в штани і тікаючи на бронепоїзді звідти. Отож, читайте і запам’ятовуйте:
«Будь проклята эта Украина, сжечь ее до основания и перебить всех, а на их месте поселить русских. Это должен помнить каждый русский человек!»
Ну як вам таке, будете раді таким гостям? П’ять років тому, в серпні 2017, наша газета надрукувала мій допис «Тернистий шлях пройшла ти, Україно!». Мова в ньому йшла про російсько– більшовицький і російсько-радянський періоди знущань на Україні в 1017-1990 роках в «братньому СРСР». Згадаймо гімн УРСР: «Живи, Україно, прекрасна і сильна, в Радянськім Союзі ти щастя знайшла!». Ото щастячко! Прошу прихильників «русского міра» ще раз прочитати, може, хоч дехто з вас відречеться від своїх «точок зрєнія», привласнених з антиукраїнської кремлівської брехні. Писалось мені тоді легко, відкрито, без оглядки, адже наша українська правда із кагебістського запертя вирвалася на волю, і я міг сміливо висловлювати свою давно-давно сформовану патріотичну громадянську позицію, міцною опорою якої було два найвищих слова – Бог і Україна. А там, де Бог – там і правда. А де Україна – там «духмяна колиска, в якій я народився» (слова Галини Журби).
Як далеко до того запозиченим голим своїм «точкам зору»! Я ще в далекі студентські роки, на старших курсах, мав змогу в «тому Львові» прочитати «Історію України-Русі» Миколи Аркаса, видану у Кракові у 1912 році. Із моєї молодої голови вивітрилася радянська міфічна брехня. А вже після розвалу СРСР, після референдуму 1991 року, настав час істини. Вийшли з друку книги справжньої історії, а не міфи, не брехня про походження моксель-московії, про російські царські імперії, правда про жорстоку сталіно-більшовицьку імперію зла, про часи брєжнєвсько-суслівського запою і застою «развітого соціалізма». Та ще досі плачуть прихильники того «соціалізма», – «тільки за Брєжнєва ми хоч ттрохи пожили». Забули, які були черги за продовольчими та промисловими товарами. Добре жилося партійним бонзам, які мали доступ до баз. Приклад, один із таких, мій добрий товариш, член бюро Львівського обкому партії, на Різдво, крім себе, достав мені 3 кілограми ковбаси та лоток яєць – як мої вдома тішилися.
Та навіть туалетного паперу не було – виручали газети «Правда», «Комсомольськая правда», а в селах – районні «Зорі комунізму» і влітку здоровенні листки розкішних лопухів, що росли біля нужників за хлівцями.
Забули, як викорчовували з міст України українську мову, як народи СРСР повиннні були асимілюватися в якусь єдину «общность» – «советскій народ». Ой, мово наша солов’їна, одна із визнаних кращих з найкращих мов народів світу! Маю бажання широко торкнутися тої теми окремо, а поки що хоч коротенько про неї, бо моє обурення розпирає мою чутливу душу, – скільки пилатів, продажних юд знущалися над мовою нашого народу, нашої нації!
Зневажають її і досі всякі покидьки, представники проросійський партій, які не вилазять з олігархічних каналів. Яка там державна мова? Всі «принципиально перешли на родной русский язык». Як всеукраїнська ганьба! Яке блюзнірство! Яке самоприниження прихильників того «русского міра», які міняють себе, нашу націю на мову агресора! І вони голосують за таких продажних мерзотників?
А які в нас є лицарі нашого Українського Козацького Духу! Слава велика і вічна пам’ять двом таким синам України, яких називають палаючими смолоскипами. 5 листопада 2021 року у Дніпрі була вшанована пам’ять Василя Макуха – учасника українського руху опору в СРСР, воїна Української Повстанської Армії, «який 5 листопада 1968 року на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України, політики тотальної русифікації, глуму над українською мовою він здійснив акт самоспалення на Хрещатику в Києві.
Уривок його листа до Петра Шелеста, першого секретаря Комуністичної партії України:
– Наші славні запорожці карали вже ляхів за їхні знущання – прийде час, сувора кара впаде і на москалів. Я поговорив би з вами, не думайте, що боюсь до вас попасти на прийом, як до Папи Римського, ні. Протестуючи проти кривд, заподіяних російськими окупантами – пийте ще й мою кров, я спалю себе в жертву не вам, а нашому народові, щоб молоде покоління сміло, відважно продовжувало святу справу боротьби.
Зараз ми не маємо права забувати про той героїчнй чин, який відбувся 53 роки тому». Виписано з газети «Слово Просвіти» за 11-17 листопада 2021 року.
Пройшло майже 10 років, і 21 січня 1978 року біля могили Тараса Шевченка в Каневі, вдосвіта спалив себе галичанин із Калуша Олекса Гірник – своїм пекельним живим смолоскипом висловив рішучий протест глумові комуністичного радянського режиму над нашою рідною українською мовою.
То як, прихильники Кремля, таки міняєте мову нашої древньої, європейської, мирної української нації, мову її батька Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола на матюковий «язык» агресора? Яка ганьба!
А я ще вернуся до наших обох лицарів. Так, ми не маємо права забувати їх героїчний чин, і вже давно їм обом повинен був стояти пам’ятник. І проект такий давно лежить в майстерні, світлої пам’яті, мого колеги, побратима, львівського скульптора Петра Кулика, знаного не тільки в Україні, але й в Канаді, США. 54 роки ми разом успішно творчо працювали на загальну скарбницю духовності України. Поставившши три пам’ятники козацькому отаманові Івану Підкові (наш подарунок Львову – 1982, Черкасам – 1987, Каневу – 2000) ми тихенько, щоб не занюхали слуги КГБ, одночасно працювали над проектом тим звитяжним героям. І як він відповідав їхньому героїчному чину!
Але динамічно мінялася ситуація в Україні, мінялися влади, настали часи Януковича, Майдани, прийшла в Україну та гадючо-повзуча путінська війна, чвари в розколеному суспільстві, – і про тих лицарів не було кому згадати. Так і мовчки лежить на поличках сумної майстерні мого побратима наш проект. Чекає нас… Але… невблаганна хвороба звалила такого міцного, безкомпромісного львівського Каменяра…
Мусив я сказати і про нашу мову, «ллється із серця, як з відерця, наша мова колискова» і згадати про тих звитяжців: ми, українці, козацького роду! І нам «не страшні московські воші, ні українські гниди» – слова Симона Петлюри.
Читайте далі про ті «щасливі» роки брєжнєвської епохи – добре пив сам, пили всі пияки. А ще українці мусили читати «Малую Землю», яку написав п’яний Леонід Ілліч(?!). Яке посміховисько! Чотирижди Герой Радянського Союзу став «письменником»! Ото з нього брав приклад і проффесор Віктор Янукович.
А ще ми мали віддавати якийсь інтернаціональний «долг» – воювати в Афганістані за чужі нам політичні інтереси москви. «Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти. Поранення отримали 8000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами(«Русь не Росія». Черкаси. 2015. Львів. Стор. 125).
От як згадаю те все, що ми, українці, пережили в СРСР, який «навеки сплотила великая Русь (?!), – ніяк не вкладається в мою білу-білу 85-річну голову, що є в нас ще такі наївні, зомбовані люди, які так хочуть знов туди, звідки ми, на щастя, вирвалися на волю. Так що, прихильники Кремля, зашорені виборці таких, як Рабінович і йому подібних – не накличте на нас ще більшу біду – всю страну огромную біснуватого путіна з його ордою.
Маю бажання і надалі писати в нашу газету, тому обов’язково вказую на джерело, і дуже тішуся, що маю багато однодумців, що живе в нас, у вільній країні, Шевченкове єдиномисліє, братолюбіє, єднає нас, національно свідомих українців, і в радісні часи нашої свободи, і, як зараз, в часи біди – повзучої війни путіна на українському Донбасі.
Отож, раджу придбати, прочитати дуже цінні книги про справжню історію України-Русі та моксель-московії-росії.
* Шлях до аріїв (1997) Книга про Україну в духовній історії людства. Юрій Канигін.
* Божий народ (2005). Григорій Клімов. Книга про євреїв.
* Країна Моксель, або Московія (2009). Володимир Білінський
* Українець. Москвин.(2010). Павло Штепа.
* Історія України-Русі(2013). Друге видання. Микола Аркас.
* Русь не Росія. Черкаси (2015). Львів.
* Повернення отаманів Гайдамацького краю. Роман Коваль.
«Наші історики не дали нам справжньої історії, і заплатили ми за її незнання (і незнання народу) пекельно жахливу ціну». Павло Штепа
Володимир Блюсюк, січень-лютий 2022 року
