Мій біль – моя сповідь

Незабаром стрілка годинника мого життя покаже 85! І тільки 17 із них я ріс, виростав, був з тобою, моє рідне, дороге село, колиско мого сирітського дитинства, надійне гніздечко моєї ранньої юності. То в ньому осиротіли мої крильця, згодом стали пружними, легкими і я вилетів з нього назустріч моїй долі, даної мені Богом:  то Він, Господь, відвернув іншу гірку, колючу долю, яка стелилася маленькому синові «врага народа», то Він серед моїх ровесників дав сироті хоч невеличкий, але все ж талант, і велів дарувати його людям. Ось так я все своє життя при чесному хлібі, так чиню і далі ( я ще потрібний людям).

Дорогий мій батьку Святець! Я у вічному боргу перед тобою: мені, твоєму синові, який 63 роки ( з 1954 по 2017) з Львова лелекою літав до тебе, не вдалось, як архітектору ( першому і, видно, останньому з нашого села), сповна віддячити тобі за все-все, що ти,твоя школа дали мені, сироті. Мене те все гнітило, мені було соромно самим перед собою, я сповідався, написавши в нашу газету «Життя Теофіпольщини» велике оповідання «Уклін тобі, рідне село». Довго я писав його, скорочував, переписував. І з того пера ще й досі скапує мій біль, мій смуток, туга, печаль, жаль і розчарування… Хто не читав його – дещо з нього пригадаю:
«Беріг, бережу і назавжди збережу в моїй пам’яті мої дорогі береги дитинства, мою затишну гавань. Я з тобою, моє рідне дороге село! Тут закопана моя пуповина. Ти, само таке знесилене, виснажене, осквернене, прийняло нас, висланих за татові «гріхи» до себе, зігріло, нагодувало.

Я постійно з тобою, дорога моя колисочко. В уяві п’ю святу чистесеньку водичку з твоїх святих джерел – то Бог подарував їх тобі. Чуєш?! Бережи їх! Бо вода рідних місць – свята вода, а рідна земля – золото! Було б дуже по - Божому, по - святому, якби хоч одне з них було під хрестом з капличкою. Я нагадував про це ще в 2011 році, пропонував, як архітектор, свої синівські послуги. Але-але(?!). Що зробили з панської криниці! Яка там руїна!
Як мені прикро(!) : як архітектор, скільки добра, радості, задоволення подарував я іншим людям, а нашим, моїм таким щедрим, добрим односельчанам – один тільки пам’ятник полеглим у Другій світовій війні, виготовлений за моїм проектом. І все. Я довго виношував ідею: як сповна віддячити тобі, моє рідне село. Я ж у великому боргу перед тобою, моя колисочко. Але мою мрію було поховано».
Про ту мрію: найціннішим, вічно пам’ятним моїм подарунком рідному селу буде, думав я, втілений в життя мій проект оригінального, ніде не баченого, сакрального центра Святця з пам’ятником нашому Генію, Пророку Тарасу Шевченку( а всі ми українці вийшли з його «Кобзаря»). І тож абсолютно реально, обійдеться селу дуже дешево: в мене ж тут в «тому Львові» (?!) стільки моїх колег - скульпторів, добрих моїх друзів, з якими я тісно творчо працюю, підуть мені назустріч, допоможуть своєму побратимові по нашому Духу з-за Збруча.
Першим протягнув мені руку, відгукнувшись на мою мрію, жертва польсько-сталінської операції «Вісла», відомий львівський скульптор, з яким ми плідно працювали, - Лоза Ярослав Іванович. ( Зараз, в наших поважних літах, спілкуємось по телефону, згадуємо наші пройдені стежини).
З таким солідним подарунком Святцю і приїхав я в 2005 році на ту пам’ятну зустріч в школі випускників різних поколінь. Виставив проект, велику фотографію з глянцевої моделі погруддя Шевченка з дівчинкою, доповів, сказав скільки б коштувала сама скульптура( орієнтовно на той час 90 тисяч гривень : авторський гонорар - ліпка в глині, формовка в гіпсі, набивка в гіпсовій формі мозаїчним бетоном, виколотка в листовій міді). А мій побратим – галичанин, ради мене, нашої тісної братерської і творчої дружби, дарує мені, а, отже моєму бідному селу, таку цінну, високомистецьку роботу, не просячи ні однієї копієчки за все!
А ось майстру, який в гіпсовій формі наб’є погруддя в мозаїчному бетоні, а потім виконає виколотку в листовій міді, плюс матеріали( їх вартість) треба буде трохи заплатити. Згідно існуючих розцінок така робота коштувала б 20 тисяч гривень. І мій добрий товариш, також галичанин, який працював майстром на Львівській скульптурній фабриці, також ради мене, нашої дружби виконає таку роботу не за 20, а за 10 тисяч гривень ( каже: села бідні…).
І тут встає патріот свого рідного села Микола Поворозник і каже:
- Володимире Івановичу, мого діда також розстріляли, як вашого тата. Село буде мати вашого Шевченка, я з Києва моїми хлопцями передам вам у Львів 10 тисяч гривень.
Я сердечно йому подякував.
Отож невдовзі чудове, виконане на високому мистецькому рівні погруддя Шевченка з дівчинкою, прообразом України, приїхало в село. Ось так два моїх побратими і пальнули з «бандерстана», з того Львова (!?) по Святцю, тільки не попали в спину, а в саме його серце – центр, де в гармонійному комплексі стояли б:
1. Існуючий пам’ятник полеглим односельчанам на фронтах Другої світової війни.
2. Арка пам’яті ( дзвіничка) з хрестом, дзвоном.
3. Пам’ятник Т.Г. Шевченку перед аркою – хай би в центрі села на сторожі було його Слово!
4. На вільній, на щастя, ділянці, де колись скраю на ній стояв вождь вірних ленінців, на далеку перспективу було розроблено детальну проектну пропозицію церкви, коли з часом відживе свій вік старенька дерев’яна на окраїні села.
Проект був погоджений в управлінні районного архітектора, в області.

Зупинюсь на арці пам’яті.
До 30-их років ХХ століття в центрі села стояла церква, на свята били дзвони, витав над Святцем Божий Святий Дух. Але радянські комуно-безбожники зруйнували її. То хай би в її пам’ять стояла б та ажурна арка в центрі села із дзвоном під хрестом. Хай би на Різдво,на Великдень, в поминальні дні, в дні вшанування жертв Голодомору, кривавого покосу українців в 1937-1938 роки, в печальний день пам’яті жертв минулої війни, жертв нинішньої російсько-ординської війни проти України бив центрі села дзвін. В тій арці пам’яті на гранітних плитах були б викарбувані імена наших розстріляних батьків, дідів. Також згадували б їх вистражданих дружин – наших мам, бабусь, які згасли в марному чеканні.
Поки що є ми, діти-сироти «врагов народа, їх онуки, то і живе та жива пам’ять, але ще трохи і все, згасне… То хай би тоді вона, та світла пам’ять, жила б в тій арці, хай би імена закатованих, полеглих у війні були б під хрестом, під дзвонами, під захистом Божим, і їх душам стало б легше. І наше, дай, Боже, мирне українське небо над Святцем перестало б плакати їхніми і нашими сльозами…
Було б так – і нам всім селом стало б легше на душі : сповз би з села так задавнений тяжкий гріх черствої байдужості. Ми побачили б і почули, як під дзвони до небес молиться наше село за долю свою добру і святу, за нашу Волю, за яку боролись українські патріоти багатьох поколінь.
Розробляючи проект, я мріяв показати його вам, дорогенькі мої односельчани, зібравшись в будинку культури, обговорили б все, порадились, почули б думку вашого керманича, доброго господарника шановного Василя Васильовича. І дружно разом , спільними силами під моїм авторським наглядом, в єдності наших душ, тіла й духу, зробили б нашому рідному селу, нашій спільній колисочці такий подарунок – хай би завидували сусідні села! Але-але…
Працюючи над своєю мрією, я все згадував, як після війни, десь в 1950-і роки, коли ожили поля, заколосились ниви, на жнива на току під навіси звозилось з полів зерно, працювали віялки і тут же воно насипалось в мішки, клалось на підводи ( бо машин ще не було), на першу передню з них, між мішки запихався транспарант( фанера на тичці) з текстом: «Перший хліб – державі!», намальований мною, художником школи і села. Хлопці і дядьки запрягали коней і – вйо в Ямпіль, на станцію. А собі на глибоку осінь залишали по 200-500 грам залишків того зерна на солоний від поту трудодень(?!).
Скільки десятиліть ти, відкрито нагло пограбований Святець, своїми першими хлібами кормив ту державу – СРСР і його соцтабір: Східну Європу, В’єтнам, Кубу, Північну Корею(!). Так невже ти, наше рідне знедолене село, не заробило собі на те, щоб втілити в життя наш з колегою з «того Львова»(?!) такий цінний подарунок?!
Як мені хотілося витягнути із ями забуття приспану пам’ять по душах наших батьків, дідів, розбудити їх!
Але-але… Було повністю знехтувано моїм проектом, просто напльовано на нього: він 9 років пролежав в родини, і ото в 2017 році, в останній рік моїх відвідин рідного села, я його забрав у Львів і поклав в мій творчий архів.
Ото не раз чуєш від людей: от щаслива людина, яка має талант! А я люблю повторювати: тепер таланту треба мати щастя, щоб його шанували, цінили!
А погруддя Шевченка простояло десь з заперті три роки і аж в 2011 випустили його на волю. І тоді, ото перед 1 вереснем телефонує мені якась жіночка із Святця( не дочув хто вона) і запрошує мене приїхати на відкриття пам’ятника Шевченку. Я з несподіванки спитав:
- Як?! Все зробили без мене, автора проекту, без мого авторського нагляду?!
А вона відповідає, що вони заплатили 15 тисяч гривень( я запам’ятав) і хлопці самі все дуже гарно зробили: і постамент, і підставку під нього, навіть позамітали все. Я стерп… Без мого проекту зробили все!
Звісно, я не поїхав, нічого не сказав моєму колезі про таку «радісну» новину. Через тиждень приїхав я в село, дивлюсь біля пам’ятника полеглим далі стоять кіоски. Пішов до школи – нема на алеї, і аж в кінці її, справа від входу в школу, за деревами, я побачив Шевченка. А він, побачивши мене, мало не заплакав. З школи вийшла якась жіночка, питаю, що натворили з пам’ятником, хто так принизив Велич нашого Генія, Пророка?! Жіночка промовчала і хутко пішла назад, в школу.
Зробивши обміри тої дебелої низенької тумби з етикеткою, що то є Шевченко, я пішов додому, до родини. Моєму обуренню не було меж. Ніхто нічого не знає, хто так розпорядився, ніхто не приходив за проектом і т.д.
Дорогенькі мої односельчани! Всюди на Україні, де стоять пам’ятники Шевченку, та й в інших країнах, де є українці, люди йдуть до нього, він зустрічає їх!
А в Святці його заховали від людей, гостей села, та й учні йдуть не до нього, а повз нього!
Чому ж ніхто не покликав мене, я був вже на пенсії, не працював, приїхав би в будь-який час! Якщо вже категорично відмовились ставити пам’ятник Шевченку в центрі, боялись, щоб він не дивився на вождя, а вирішили втиснути, заховати його біля школи, то ми разом зробили б все фахово, по-людськи: згідно проекту за ті самі гроші виготовили б постамент, поставили б пам’ятник на алеї по осі входу в школу, розширивши під ним площадку. Шевченка люди бачили б вже здалеку, а він –їх. Підходячи ближче, прочитали б на постаменті викарбувані слова поета: «В Україну ідіть , діти, в нашу Україну»… Як ті слова актуальні сьогодні!
Хто ж автор проекту вже існуючого нині «пам’ятника» Шевченку в селі? Хто ініціатор тої самодіяльності? Я не знаю і досі.
Скільки житиму, буде мене мучити, докоряти моя чиста совість, честь, що мені дорога, моя колисочко, гніздечко моє, моє рідне, дороге село, як архітектору, першому і,видно, останньому з нашого села, - через чиїсь куций гонор (я все бачив, я все знаю), через черству сплячу байдужість не вдалось віддячити тобі. І то мій біль, моя сповідь перед тобою, мій батьку Святець!
Але, як стало очевидним, крім гонору й байдужості, було щось більш суттєвіше, чому я попав в таку немилість: моєю провиною було те, що я перший «зніс» бетонного вождя вірних ленінців - не показав його в проекті. І друге. Я дуже добре знаю, як в нашому Святці дехто «любить» ту Западну – «бундерстан», «той Львів»(?!), а я захищаю їх, бо живу там, серед них, тих, які «стріляли нам в спину» (?!).
Дуже добре, що я не поїхав сам і, на щастя, не потягнув на те відкриття «пам’ятника» мого колегу, автора того прекрасного високомистецького погруддя Шевченка, так фахово виконаного майстром-художником Романом Терехом (знайте їх імена). Він не бачив того всього в натурі, не бачив навіть ось того мого шаржу на поставлений «пам’ятник». Я викрутився перед ним, сказав, що вони з районним архітектором самі поставили. Їм дуже подобається вже їх Шевченко із дівчинкою.
Як соромно мені перед моїм колегою: і досі зі Святця ніхто не сказав, бодай по телефону, те тоненьке святецьке спасибі. Ох той «бандерстан», «той Львів»(?!).
Дорогенькі мої односельчани! Моя чутлива, романтична душа селянина відкрита, я весь перед вами і зараз, і в моїх дописах в нашу газету, тож хто-небудь напишіть мені : чому я став чужим серед декого з вас в моєму рідному, такому дорогому мені, селі?
Напишіть мені, або в газету, я сприйму все – виріс в селі, в полі, я виносливий.
Важко на душі і досі. Але мушу терпіти. Так ведеться в людини : крім Любові, Добра, Радості, Щастя є ще смуток, жаль, печаль, журба. І те також є потребою душі.
О, та Любов, Добро, а з ним Радість і Щастя! Як хочеться все те притуляти до серця! Правда, поки що худеньке воно, те наше теперішнє зароджене, але не достигле, щастячко, адже важко шукати Правду, Справедливість в суспільстві, яке топче в багнюці ті високі духовні категорії і разом з ними моральні якості людини: совість, честь, гідність, порядність.
А ще хочу донести до вас те, чого я тільки не наслухався і на тій пам’ятній зустрічі в школі випускників різних поколінь в 2005 році, і вже доноси з села, коли привіз робочий проект сакрального центра Святця з пам’ятником Шевченку.
Виступаючи на тій зустрічі, я згадав свої сирітські шкільні роки, долю свого тата-мученика, його комуно-радянських катів і відчув холодок в залі. Один Микола Поворозник розумів мене, був солідарний зі мною.
Я говорив про велич Шевченка, якого послав нам Бог, і він врятував Україну нашу, мову від вимирання. Ось почитайте дещо вибране з тої зустрічі і згодом почуте в селі – побудете в моїй шкурі.
…На гостинному обіді після випитих декількох чарок гримнула святецька застольна пісня «Выпьем за Родину, выпьем за Сталина». Я опустив голову: згадав Голодомор, 1937-1938 роки кривавого покосу українців, Сибір, Соловки…
Перерва, перекур і понеслось:
- А чому ти, Володька, не співаєш разом з нами?
- Володька, тебе ж вивчила совецька власть , а ти…
І далі:
- Аткуда ты взял, что Шевченко Прарок, кто тебе это сказал? Почему ты не хочеш разгаваривать со мной на русаком языке?
І понеслось…Виручив другий, що підслухав нашу розмову:
- Ось дивіться: в центрі села вже стоїть один ідол, а ти, Володька, хочеш поставити ще другого!(?!!!) Ось ти захищаєш бандерівців, а вони стріляли нам в спину!
Ну, а решту перл я вислухав уже в селі, коли привіз робочий проект, показував його людям. Говорили з Василем Васильовичем в його кабінеті – вроді була згода.
Продовжую перли:
- Чекай но, Володька, а що Шевченко був у нашому селі, що ти хочеш ставити йому пам’ятник?
- Вулиці в селі потопають в болоті, а він носиться зі своїм проектом!
- То він собі хоче поставити пам’ятник. І пхає нам їхню церкву!
- Він став вже не такий, як був колись – то в тому Львові так обтесався!
- Чекай-чекай, Володька, ти ще будеш проектувати пам’ятники Сталіну!
- Досить… Багато ще було вилито всякого словесного поносу на мою адресу (більше поза очі). І моя мрія з подарунком рідному селу похитнулась…
Додам ще слова материнського жалю моєї доброї-доброї, милої братови, яка була вже в глибоких літах: «Ай, Володю, сину, нашо тобі то все… Якби ти знав, що про тебе в селі кажуть люди».
Ніколи не забуду, як вона дивилась на мене тими своїми блакитними заплаканими очима… Царство їй Небесне!
Пора закруглятись. А скільки ще не сказано, не виболено! Допишу дуже чутливе для моєї зболеної романтичної душі: в моїх грудях донині, в єдиному ритмі з пораненим серцем, чую, як стукає грудочка моєї рідної землі з маминого городу, чую запах натруджених мозолястих маминих рук, запах кропу, петрушки, зелених огірочків, червонолицих помідор.. Чую і мені стає тепло, легше на душі.
Щасливої Долі тобі, мій рідний, дорогий Святець, колисочко мого худенького сирітського дитинства, надійне гніздечко моєї ранньої шкільної юності! Зрозумій мене, мій біль, дай мені причастя після моєї сповіді перед тобою, заспокій мою чутливу душу!
Володимир Блюсюк,
архітектор м.Львів