Підполковник міліції,
патріот, свідомий українець
Володимира Васильовича Бондара серед ветеранів органів внутрішніх справ Теофіпольщини вирізняє чітка проукраїнська позиція. Ще працюючи в міліції в 70-их роках у Північному Казахстані, навчаючись на історичному факультеті Петропавловського педагогічного інституту відчував, що щось тут не те, що історія України спотворена, що зазіхнув на неї старший брат, присвоїв собі її історію та культуру, утискає українську мову, насаджує російську, культивує меншовартість українців. Коли впала остання імперія (а занепад та крах Радянського Союзу був неминучим), коли Україна здобула Незалежність, коли були розсекречені архіви КДБ, став багато читати – Михайла Грушевського, Володимира Білінського, дослідження професора, доктора історичних наук, директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія, Володимира В’ятровича, видатних сучасних українських письменників Василя Шкляра, Володимира Лиса, Марію Матіос. Тож його переконання ще більше зміцнилися: кожний свідомий українець, кожний справжній патріот має знати історичну правду, позбавитися стереотипів тоталітарного режиму, кожний має вкладати свою частку у розбудову незалежної, демократичної України, підтримувати проєвропейський вектор розвитку нашої держави.
А народився Володимир Бондар у мальовничому селі Червоний Случ 25 жовтня 1951 року. У спадок від батьків, простих сільських трударів, отримав кмітливий розум, жагу до знань, відповідальність та цілеспрямованість. Початкову школу закінчив у Червоному Случі, восьмирічну – у Єлизаветполі, десятирічку – в Авратині Волочиського району. Всі тоді ходили пішки, у будь-яку погоду, і ніхто не запізнювався, скрізь була дисципліна. Сильною школою гарту стала для хлопця армія, два роки служив в танкових військах у Закавказзі, був курсантом навчального центру в Тбілісі, старшиною роти у танковій частині в Баку, у Нахічевані на «відмінно» закінчив курси заступників командира роти по техніці.
Після армії за путівкою райкому комсомолу став служити в міліції в Північно-Казахстанській області в Казахстані.
- Було це у 1972 році, мені йшов 21-ий рік, - згадує Володимир Васильович, - служив я тут 12 років, з рядового міліціонера дослужився до начальника карного розшуку. Що там казати служба була небезпечною, в області була складна криміногенна обстановка, жили тут і казахи, і росіяни, і вислані українці, татари, чеченці, німці. Пограбування, розбої були звичайним явищем. Працював я в трьох районних відділах міліції, спочатку в Петропавловському, далі в Сергіївці та в Мамлютці. Був старшим інспектором, начальником відділення позавідомчої охорони, ми працювали вночі, охороняли об’єкти соціалістичної власності та забезпечували громадський порядок. Не раз мені особисто доводилося затримувати грабіжників, у сутичці отримав травму ока, відтоді ношу сонцезахисні окуляри. У нас не було ж ні рації, ні зброї. Ці роки були часом мого професійного становлення, тут я заочно закінчив Петропавловський технікум механізації сільського господарства, Петропавловський педагогічний інститут, ця освіта додала мені багато знань та впевненості в собі.
Як дорогу реліквію, зберігає Володимир Васильович листівку Північно-Казахстанського обласного управління внутрішніх справ, датовану груднем 1977 року. Бо вона якраз про роботу відділення позавідомчої охорони Мамлютського районного відділу внутрішніх справ, коли він працював його начальником. Написано у листівці, що в обласному соціалістичному змаганні серед підрозділів позавідомчої охорони Мамлютське відділення три роки підряд посідало перше місце. І сталося це завдяки молодому, енергійному офіцеру, начальнику відділення Володимиру Бондару. Адже згуртував навколо себе працездатний актив, які вболівали за порядок у рідному місті. У відділенні покращилася дисципліна, покращилися показники роботи. Активно працювали наставники, профспілкова організація, начальник заохочував міліціонерів здобувати вищу освіту.
Як тут не було добре, але то була чужина, тужив за рідним краєм. Тож одружився з дівчиною Надією з Єлизаветполя, у Казахстані в них народилися сини Володимир та Сергій. Вирішив перевестися у Хмельницьку область, ближче додому, переведення тривало півроку. Працював начальником відділення позавідомчої охорони Красилівського районного відділу внутрішніх справ, заступником начальника Славутського районного відділу, начальником Городоцького РВВС. Аж у 1992 році став працювати У Теофіпольському райвідділі, спочатку заступником начальника, а ще півроку виконував обов’язки начальника відділу.
- Що тепер можу сказати, - зважується Володимир Васильович, - в усі часи в правоохоронних органах працювати було непросто. Те, що день і ніч треба було бути на посту, ризикувати своїм життям, це одне. Друге – в роботу органів постійно вмішувалося місцеве партійне керівництво, а в часи Незалежності – керівники районів. Якщо хтось з міліцейських керівників не виконував їх наказів, ставав неугодним, йому просто не давали працювати. І тоді було хабарництво, корупція, відмивання державних коштів, та декому, хто мав дах, це сходило з рук.
Вийшовши на пенсію, аби підтримати дітей, довелося Бондарям два роки працювати в Італії. З одного боку - там було добре, бо можна було щось заробити, з іншого боку - зовсім інший менталітет, не кожен там може прижитися. Своїми хлопцями дуже гордяться, старший Володимир закінчив Тернопільський медичний університет, в 2014 році став військовим медиком, більше року був на Сході, на фронті, тепер він – начальник поліклініки Старокостянтинівського військового госпіталю. Менший Сергій, майор поліції у відставці, приватний підприємець у Хмельницькому.
Днями Володимир Васильович святкував свій 70-річний ювілей. Дуже сподівається, що в Україні таки буде розбудовуватися правова держава, що всі будуть рівними перед законом, буде справедливе правосуддя, буде подолана корупція, що працівники правоохоронних органів будуть гідно оцінені державою і більше нікому не доведеться відстоювати свої права у судах.
Ми ж долучаємося до ювілейних вітань Володимиру Васильовичу, адже це наш шановний автор. Зичимо йому доброго здоров’я, родинного щастя, бажаємо аби і надалі демонстрував активну громадянську позицію, залишався войовничим патріотом України.
Галина Тебенько
