Не все, що

блищить, - золото

(Полемічні замітки про основу поезії та прози – Слово)

За піввіку праці у сфері професійної журналістики мені пощастило на приємні знайомства із людьми справді творчими, для яких поезія і проза була сенсом усього життя. Не обійшло стороною і власне віршування. Тому не з чужих слів знаю, яка це копітка і нелегка справа. Але ні від одного маститого чи й не зовсім автора не почув одкровення, що писати вірші – це зовсім просто. Й хоча вже давно звик до різних несподіванок, немало подивувався, прочитавши передмову автора поетичної збірки Віри Пухніченко «Теофіполь», презентація якої відбулася не так давно, 22 липня ц.р. У ній, зокрема, говориться: «Вірші пишу з дитинства, бо дуже люблю поезію і писати. Мені навіть дивно, що дехто не пише віршів…Бо писати це зовсім просто…Слухайся свого серця і встигай лише писати те, що йде від самої душі…»
Це можна було б сприйняти за жарт, якби прозвучало десь в кулуарах на дружньому зібранні. Але ж написане пером не вирубати і сокирою. Отож, попросив автора прояснити ситуацію на черговому засіданні літературно-поетичної студії «Зорі над Полквою» Теофіпольського центру культури та дозвілля. Але замість спокійного, розважливого тону нарвався мало не на крик, тобто жорсткий спротив Віри Володимирівни.

Не вислухавши аргументів, накрила мокрим рядном, наче колись школяра. Зрозуміло, що така поведінка керівника студії не могла не викликати асоціацій, пов’язаних із розгулом сталінського кривавого терору 1937 року чи нинішньою ситуацією в сусідній Білорусії, де замість свободи слова інакомислячим затуляють рота.
До різкої ж критики, виданої Вірою Пухніченко, як пише у попередньому номері «Життя Теофіпольщини» членкиня (ну і словечко!) студії Світлана Кислюк, справа не дійшла. Хоча, правду кажучи, мала бути. Я лише встиг уже вкотре порадити студійцям більше працювати над словом, бо ж наша рідна мова така багата на нього, варто лише вміло використовувати той невичерпний потенціал.
Я не розумію одного. Яку крамолу знаходите ви, шановна Світлано Михайлівно, у тому заклику? Я що спонукаю когось камінь довбати чи йти на мій город за «спасибі» картоплю збирати? З цим я вже впорався. А щодо так званого вердикту, (який не всіх стосується) «Не вмієте писати вірші – пишіть прозою», то тут я одразу ж додав: «Хоча і справжня проза вимагає не менше вміння або й таланту, аніж поезія. Невже хтось мислить інакше?
Далі. Так, я не повірив і не повірю, що писати вірші просто. А те, що не схвалив чийогось вірша або не підказав, як зробити його кращим, то скажу таке. У нашій студії реакція на чийсь творчий витвір однакова – оплески. Я ж, по-перше, не звик сприймати чи оцінювати чийсь творчий витвір на слух, мені треба уважно його прочитати. По - друге,ніколи не помічав, аби хтось звертався до колег за порадою: може, вислів, невдалий чи рима не до ладу, або немає єдності форми і змісту. І, нарешті, це має робити керівник студії. Хоча я особисто з тим не рахувався й відредагував, тобто підготував до друку добрих три чверті творів для двох наших альманахів. Ті ж огріхи, що вийшли вже після друку, це результат того, що сторінки сигнальних номерів на перевірку просто не потрапили.
Ось вам і «приниження» всіх і вся з моєї сторони, в чому мене звинуватила Віра Пухніченко. А вся моя провина лише в тім, що не вдаюся до «рукопашок» (це за висловом знавця сербської Євгена Кошового із 95-го кварталу означає оплески) та не люблю браку. Між іншим у словниках японців такого поняття, як брак, немає. Це у нас він буває різних ґатунків. Тому цілком справедливо було би ввести і «плінтусну» мірку – це якщо творіння такої низької проби, що нижче вже й бути не може. Ось вам доповнення до так званого приниження.
Часто задаю собі запи
тання: а чому допускаємо брак нашої продукції – творів? Соромимося зізнатися, що не хочемо чи не вміємо працювати над словом? Чи ми вже такі самовпевнені у своїх здібностях? Вважаю, що тут ніякому сорому не місце. Тарас Шевченко, якого увесь світ вважає генієм, якось засумнівався у собі і висловився так:
На батька бісового трачу
Я дні і пера. І папір.
А ось інший геній, німецький поет Гете, сідаючи за письмовий стіл, казав:
- Я зараз дивуватиму сам себе.
Як бачимо, два різних підходи до оцінки власної творчості. Що ж, вони, тобто генії, мали на це право. Ми ж, грішні, варимося у власному соку і вчимося творчо відобразити те, що йде від душі. Бо це наша внутрішня потреба. І вірно сказано, що успіх залежить від кожного осібно, від його талану і таланту. А готових рецептів як писати вірші немає. Це борщ варити навчити можна, а віршувати – ніяк. Навіть при великому бажанні, але без тієї іскорки, яку називаємо Божою. А якщо бракує одного й другого? То не ґвалтуйте себе. Чи вам присуджено віршувати?..
Отож я знову ратую за те, аби до читача йшли такі наші твори, за які нам не було б соромно. Інша справа, коли вони для власного задоволення. Тоді можна й під сукно або в шухляду чи папку «ХП» - хай полежить. Може, колись дозріють і для читача…
Критика - не сварка. І
вона корисна, особливо конструктивна. А от різкої узагальненої, котра неприємна, як сказано, в публікації «ЖТ» «Зустріч з однодумцями», не було. Зате було звинувачення Віри Пухніченко на мою адресу про те, що із якоюсь парою гуморесок вдаю із себе великого знавця поезії. А для чого це мені? Слави не прагну, мені досить того, що нажив за все свідоме життя. Зверхності не демонструю, поважаю справжню твор-чість інших і завжди готовий допомогти, якщо є така потреба. А от щодо кількості моїх різножанрових публікацій, зокрема й поетичних, то мірятися ні з ким не збираюсь – такої потреби немає. Просто ніколи не вів підрахунку, скільки встиг видати «на- гора» за роки праці у ЗМІ. Не беручи до уваги дружніх шаржів, привітань, посвят товаришам чи знайомим, бо подібні речі віршами не вважаю і проти сотні з гаком поезій Віри Володимирівни на кон нічого не виставляю. Цілком вірогідно, що ці вірші – то лише її уява. Бо ж хто собі ворог? Я ж категорично проти валового (кількісного) підходу у творчості й у гонках за лідером участі не беру. Головне - якість. З цього приводу ось як висловився основоположник української словесності, мови та писемності (правда, російської) Григорій Сковорода:
- Много жрать и мало жевать вредно. Пифагор, розжевав лиш треугольник, сколько насытился…
Уважний читач, мабуть, вже давно очікує взнати мотив непорозуміння, який виник у літературній студії «Зорі над Полквою». Він простий, як двері, - різний підхід до поетичної творчості та якість творів. Здається, позаторік Віра Пухніченко видала свою першу поетичну збірку. До мене вона не дійшла, тому про публікації судити не буду. Знаю лише, що Віра Володимирівна агітувала жінок-студійців наслідувати її приклад. Не дуже й накладно-одне видавництво нашого обласного центру швидко виконає ваше замовлення за 2,5 тисяч гривень. Як згодом з’ясувалося,видавництво ніяких рецензій не вимагає, головне, для нього – гроші. Отже, автор сам собі режисер: що представив, те й надрукували. Тобто виходить, що й халтурі «зелена вулиця». Про це ми говорили на початку березня ц. р. на засіданні літстудії. Подільський письменник Василь Горбатюк теж несхвально оцінив той самовидав і погодився, що краще мати рецензію від людей компетентних. А в Хмельницькому такі є.
Здавалося б, порада дружня і корисна. Та ні! У травні цього року вже у Вінниці виходить друком ( 100 примірників наклад ) у ТОВ «Твори» друга поетична збірка Віри Пухніченко «Теофіполь», приурочена 600-літтю першої писемної згадки про наш уже колишній райцентр, яке ми святкували наприкінці липня минулого року (хоча ложка до обіду дорога) і цій даті присвячено лише один вірш знову ж таки під заголовком «Теофіполь» із 23. Решта віршованих спроб (саме так розцінюю цей доробок) про друзів, рідних, героїв, природу, кохання, про життя і т. ін.. Та це, як мовиться, деталі. А ось із якістю так званих віршів – нелади. Буквально в кожному недосконале римоутворення, в окремих немає логіки, чимало банального, штучного. Не відчувається, що автор хотіла образно, своєрідно розбудити інтерес шанувальників поезії до піднятих тем. Ось, наприклад, такі пасажі:
Отож нехай навіки не зміліє
Дороговказ бібліотечних справ.(?!)
Бо саме їм завдячувати маєм
За все корисне, те, хто з нас ким став.
Прийміть земний уклін і побажання,
Прийміть рядки, що ви їх нас навчили (?!)
(«Бібліотекарям»)
Сумна річниця. Ні – скоріш трагічна.
Невже святі ці смерті надарма?(?!)
То ж пробудімося нарешті, люди.
В овечих шкурах годі обирать.(?!)
Терпець урвався і лиш дзвенить у скронях
У кожного із нас страшне - карать.
(«До четвертої річниці Майдану»).
Втім, досить прикладів, бо все рівно для автора не існує місцевих авторитетів. А в обласному центрі, де твори рецензують, її вірші можуть не пройти. Був уже ж випадок, коли, на її думку, представлені на конкурс обласної газети оцінили не так, як хотілося. То краще у самвидав – там пройде. Навіть із граматичними, стилістичними та іншими помилками. Їх, я переконаний, легко знайдуть поети обласної Спілки журналістів, куди я хочу передати на рецензування згадану збірку. Аби автор не вважала, що у Теофіполі до неї ставляться упереджено. При тім категорично заявляю, що такі вірші я би посоромився видавати не те, що збіркою, а навіть окремо. Бо ж вони підуть між люди, які можуть подумати, що у студії «Зорі над Полквою» усі такі самодіяльні поети. Це ж пахне дискредитацією. Тимчасом Володимирівна не посоромилася за сприянням для видання збірки (мабуть, за коштами) звернутися до голови обласної ради Віолети Лабазюк і благодійного фонду «Ми поруч».
Віра Пухніченко має хо
роші організаторські здібності, людина енергійна. А разом із тим амбіційна, особливо, коли йдеться про її особисті інтереси. Скажімо, захотіла поповнити ряди Спілки журналістів України. Тоді, у 2006 році чомусь у спілчанських верхах не дуже поохочували приймати до її лав людей, які не працювали в штаті ЗМІ – то нехай сількор зарекомендує себе, як творча особистість, то, начеб то чекають змін у Статуті. Тому я, як керівник первинної, тоді відмовив Вірі Володимирівні у рекомендації. До певного часу, звичайно. А їй, чомусь, не терпілося, як мовлять у народі, ялова телись, тож розгорнула бурхливу діяльність по збору відповідної документації для вступу і без керівництва низової організації, майже на конспіративних зборах, таки отримала бажане, затим підняла на ноги обласну й насамкінець через фахове видання «Журналіст України» вилила цеберку бруду на бездушних журналюг Теофіпольщини. Та Бог із нею, золотою рибкою, проковтнули цю пілюлю та й по всьому – і їй добре, і нам спокійно.
Напровесні 2014 року, коли в Україні повсюдно гули Майдани у зв’язку з агресією Росії у Криму і зрадою кліки Януковича, не стояла осторонь і група активістів Теофіполя. Одні ініціатори нарекли себе патріотами, а Вірі Пухніченко дістався титул громадської діячки. Щоправда, він чомусь у громаді не прижився.
Та Віра Володимирівна невгамовна. Їй, очевидно, хотілося бути першою і на творчій ниві, окрім того, що вже очолює ще дві громадські організації – чорнобильців та Рух за гендерство жінок. І коли цьогоріч влітку були перевибори керівників студії «Зорі над Полквою», вона не відмовилася ще від одного портфеля.
Тут є маленький нюанс. Коли на початку 2017-го створювали згадану студію, її очолила староста Валентина Романович та її заступник Володимир Романюк. А Віра Пухніченко без вагань трансформувалася й у літературного наставника, не маючи ані навиків віршування (хоч заявляє, що цим займається з дитинства), не знаючи принципів, до того ж хибує граматичними помилками. Після голосування, в ході якого утримався голова первинної організації Спілки журналістів Андрій Рудюк та автор цих рядків, Віра Володимирівна ніби жартома пригрозила, що тепер покаже, де раки зимують, тобто колектив має діяти в унісон керівника під девізом «Роби, як я».
Уявіть, що може порадити, підказати корисного студійцям вожак, який сів не в свої сани. Я ж рекомендував на цю посаду шановну та шановану Світлану Михайлівну Кислюк – людину грамотну у всіх відношеннях. Не пройшло, хоч мотивація тривіальна – вона вже очолює творчу громадську організацію у Новоставцях. Виходить, наче у тій приказці, що попові можна, то дякові зась?
Та нехай. Може це додасть всюдисущій Володимирівні снаги й уміння і допоможе здолати ще один щабель на шляху до нових титулів – літератора чи поетеси. Бо наявний творчий «багаж» поки що цьому не сприяє. Це було б дуже кльово, себто дешево і сердито…
До цього всього хочеться процитувати ще вислів Павла Михайловича Губенка, більш знаного як Остап Вишня:
- Входиш у літературу – чисть черевики.
Як я розумію, цим він підкреслював, аби людина при тім щось могла повідати іншим толкове.
Можливо, я скупий на
похвалу. Але насправді ціную й поважаю людей справді талановитих за їх любов до поезії й прози. Таких, як Галина Фесун та Микола Гаврилюк, Алла Стасюк та Ростислав Стріхар, Женя Демедюк і Валерій Поліщук, Світлана Кислюк і Тадеуш Островський. І зичу їм та ще багатьом колегам нових злетів на творчій ниві та усіх гараздів. Звертаючись до них усіх, хочу навести слова лауреата Нобелівської премії, видатного письменника слов’янського світу
Іво Андрича: «Перегніть кожне речення по десять разів на коліні, станьте всією вагою на кожне слово, перевірте його витривалість, бо з тих дрібних слів і слабих речень треба збудувати міст, який непомітно, але несхибно перенесе читача через прірву нюансів і стихійної несвідомості, до землі життя і реальності. Перевірте кожний зворот оком і вухом, посмакуйте язиком, як то чинить виняр з вином, яке має закупити…».
Й насамкінець. Нічого особистого. Я просто хочу, щоб наша студія росла і міцніла, щоб на її видноколі ще яскравіше сяяли творчі зірки. І пам’ятали, що не все те, що блищить, - золото, що окрім зерна трапляється й полова. І спочатку було Слово. А як станеться так, що наші шляхи розійдуться, не біда – без одного Гриця вода освятиться. Але поки що ми однодумці…
Валентин Дузяк