«Що ж ми

за народ такий?»

Постійно все своє життя в душі відчувати себе селянином, чим я горджусь, марити ночами рідним селом, колисочкою мого так рано осиротілого худенького дитинства, марити просторими, так по-господарськи доглянутими колосистими нивами, зеленими лататтєвими лугами з джерелами, розкішними вербами, тополями, ставочками. В уяві ходити своїми милими стежинами, вмитими дощами. І раптом – стоп… Вже четвертий рік не відвідую мій рідний Святець, не молюсь над могилою рідненької, так вистражданої матусі, вдови «ворога народу», над могилами всіх моїх рідних, сусідів, друзів, дитинства, шкільних років…Ой, як тужливо усвідомлювати все це….
Але роки беруть своє: стерлася, скрипить, рипить ходова частина. А скільки і де вона мене не носила! З 1954 року, як я вилетів з родинного гніздечка, тільки з Лановець додому, до мами я пішки намотав більше тисячі кілометрів.
А в останні 2014- 2017 роки, коли вже йшла та клята путінсько-яничарська війна проти нашої мирної України, було дуже морально важко кожний раз вислуховувати ту « стрілянину нам в спину», чути неприхований плач за Брежнєвим, при якому хоч трохи «добре пожилось», слухати святецьку «народну пісню» «Випьем за Родину, випьем за Сталина!» з претензіями до мене: чому не хочу співати «руські пісні» (?!). Ну і кожний раз вислуховувати образи на «той майданутий Львів».

Тепер спілкуюсь з рідними, з давніми, близькими мені, моїми дорогими односельцями тільки по телефону. І то часом моторошно робиться, коли почуєш ось таке: минулого року, якраз на Великдень, на поливний понеділок, набираю мобілку одного з моїх дорогих,близьких друзів, щоб поздоровити з таким світлим нашим святом. Почув голос його милої дружини, дуже щирої, щедрої до мене (за що я її дуже вдячний), похристосались. Питаю, як здоров’ячко, як поживає наш рідний Святець?
- Ай, Володька, не треба було знімати Леніна!
Я стерп від такої неочікуваної розмови і вимкнув телефон.
Господиньку! Мила моя зашорена жіночко, я прощаю тобі… Простить й Ісус – ти не винна, то колишня система, епоха московського більшовицького мороку так «виховала» багатьох наївних українців. В такий світлий день Христового Воскресіння святецька бабуся згадує найбільшого безбожника – ідола російських радянських більшовиків, які розстрілювали священників,валили церкви, в тому числі і в нашому селі, розстрілювали патріотів України – « ворогів народу», в тому числі і мого тата-мученика, і ще 70 з нашого села, мордували українців на каторгах в Сибірі і т.д.
А вже того року, зовсім недавно, я також по мобільному почув голос милого чоловіка тої жіночки, мого дорого доброго-доброго вірного друга, за що я йому дуже-дуже вдячний. (Ім’я обох не називаю, щоб їм не було соромно перед іншими, хто молиться за вільну Україну, свою рідну Вітчизну, за мир в ній). Отож поговорили, пожурились, що не така вже бідна наша мила Україна, за свободу якої пролито стільки української крові Борцями всіх поколінь… І ось, що я почув:
- Тепер я, як тоді, ніколи не проголосував би за вільну Україну(?!)
Господиньку! Прости і моєму другові, жертві тої епохи застою і запою в душні брежнєвські часи, коли з міст України, крім Галичини, була вигнана наша рідна українська мова, кругом за всім черги, крім горілки. А ще Афганська війна, в якій загинуло 2378 українців за імперські інтереси Москви. А скільки калік (?!)…
Прости йому, Господи! Він також не винен, така ж жертва минулої епохи. Він також, як і я, з раннього дитинства – сирота: в 1944 році, зразу ж із звільненням нашого села від німецьких фашистів, такі ж кати, як і мого тата, розстріляли і його батька за те, що був під час війни на окупованій території, в рідному селі. А Сталін не щадив полонених і тих, хто був вдома під час німецької окупації. Таких зразу ж звинувачували в прислуговуванні німецьким окупантам, в зраді.
Друже мій милий, довірливі зашорені українці, заблукалі прихильники войовничого злого «руського міра»-«сабірателя іконних зємєль русскіх» (?!) – провітрюйте свої голови, одужуйте від того більшовицького московського чаду, не закопуйте разом з окупантом назад нашу історію, яка вже на волі 30 років, в ній – наша Правда, а не підступна брехня «старшого брата» - окупанта з його «общей» історією. Частіше свої провітрені голови повертайте в наше героїчно – трагічне минуле: протягом віків, починаючи з доблесних часів Козацької Вольниці – Запорізької Січі, її звитяжної Слави, - скільки пролито української крові за нашу Свободу, Волю не під Москвою чи Варшавою, а на своїй Богом даній, святій землі, на яку так часто лізли всякі вороги! А скільки кісточок українських патріотів лежить у вічній сибірській мерзлоті, втоплених в гниле соловецьке болото!
Ох те московське ненаситне зло, яке віками заповзло до нас з півночі, зі сходу, і як нахабно лізе далі – скільки воно народило, розмножило мутантів з какаразніцею, з двоєдушієм, з меншовартістю українця, з чужинцями у власному тілі (?!).
Ніколи, занесеним північними вітрами зайдам-блохам, які присмокталися до нашої рідної землі, яка пригріла їх, ні «нашим українським гнидам» (слова Симона Петлюри) не вдасться висмоктати з України світлу всенародну Пам’ять про Патріотів- Борців всіх поколінь за її святу Волю!
Дорогі братове - українці! Найбільша в світі могила саме в нас на Україні: найвища, найглибша, найдовша, найширша! І найвищий в світі Хрест на ній, на якому знову хочуть розіп’яти Україну наші «добрі воріженькі». Але ж розіп’ятий Ісус – воскрес!!!
Хай всяке дикунське руйнівне зло стане на коліна перед нашою національною свідомістю українців, любов’ю до рідної неньки-України. Захистимо її!
Ми ж по природі своїй, від самого народження на своїй рідній Україні, запрограмовані самим Господом, Долею, Природою, Небом, Любов’ю, Добром, Вірою, Надією жити в щасті, в радості!!!
Так, то правда : поки що сумна наша Воля. А чому в наших сусідів по спільній біді їх воля весела? А, виявляється, в них народ єдиний – весь патріот своєї вільної держави, і в тому їх непереможна сила, успіх в усьому, щастя і радість в європейській заможній вільній родині. А в нас – роздерта Україна(?!).
«Що ж ми за народ такий?»
Осмислюючи нашу героїчно-трагічну історію, чітко усвідомлюєш, який жорстокий механізм насильного зросійщення українців запускала століттями і царська Російська імперія –«жандарм Європи», і репресивна безбожна більшовицько–радянська російська «імперія зла» – СРСР. (Слова Рейгана, президента США).
Як невимовно прикро, морально боляче сприймати факт того тотального зросійщення : як воно швидко зробило з українців двоєдушних хохлів-малоросів –новоросів на сході і півдні України, і вони стали баранами «руського міра». Вторинність українця… Який злочин проти самого себе, яка ганьба!
Слово рідне наше! Мово наша солов’їна ! Скільки і зараз є таких покидьків - Пілатів у Верховній Раді, що стоять над тобою?! Скільки Юд зраджують тебе?
А ми, українці, дуже добрі, дуже толерантні з тою явною наглотою, - українофобами, манкуртами, які ненавидять все українське, нас.
«Що ж ми за народ такий?»
Нагадаю для багатьох, на жаль, з того народу ще раз: у 1863 році вийшов таємний Валуєвський циркуляр про заборону видавати підручники, літературу для читання та релігійні книжки українською мовою, якої, цитую : «не было, нет и быть не может»(?!). Повторіть, українці, кілька разів ту божевільну фразу на «русском языке» окупанта, пам’ятайте її, щоб заткнути наглу пику великороса, язик якого, бачите, притисняють націсти в Україні, і щоб запам’ятали двоєдушні безхребетні наші какаразніци, наївні прихильники «руського міра».
Як я чекав кожної неділі тої 11-ої години і 40 хвилин, щоб на кухні ввімкнути свій ще старенький радянський брехунець і послухати чергову, таку патріотичну виховну радіопередачу « 20 хвилин з Володимиром Яворівським». Які подавались переконливі аргументи, достовірні історичні факти, яка свята Правда! А яка барвиста чистесенька українська мова великого Патріота – Сина України, талановитого майстра нашого українського Слова!
І як сичать на нього і явні наші вороги і ті ж, українські гниди, як кусали його, і навіть погрожували йому. Його вірна синівська любов до своєї милої рідної Вітчизни – Неньки України жила з ним постійно. Скільки Добра він зробив для неї! Дуже багато писав. Був одним із активних організаторів Народного Руху України, депутатом Верховної Ради України, працював і працював…
Не витримало постійного напруження – вмерло його натруджене тіло. А душа ваша, наш дорогий незабутній Володимире Олександровичу, жива… Хай нам сонечком світить вона. А вам – наша вічна пам’ять.
Р.S.
Як в голові нашого міфічного «старшого брата», молодшого від нас на кілька століть ,все перевернулось за тих післявоєнних 76 років, - яка тепер приязна, тепла, дружба Москви з Берліном: забуто ту гітлерівську фашистську колишню орду, і як великодушно «побєдітєлі» тягнуть по дну моря газопровід під самісінький ніс онукам, правнукам тої «бідної» орди, щоб їм тепленько було.
Все перевернулось: тепер ми, українці, які жертвували своїм життям, допомогли імперській більшовицькій Росії врятувати їх «Отєчество», помінялись з німцями місцями – стали «націстами», «фашістами», «бандеровцямі». І ота зла войовнича ординська біомаса Путіна пішла війною на нас. І ще: недавно наробила шуму в Європі «стаття» - шизанутого кагебіста Путіна, в якій говориться, про якийсь його один «братський» народ – російський- український – білоруський ( ?!). І то він хоче війною «пособирать его исконные русские земли» на Україні(?!). В жилах окупанта і досі грає кров хана Батия.
Про який один народ торочить той «пісатєль» -окупант?
Випишу з дуже цінної книги Володимира Білінського «Країна Моксель, або Московія». Київ. 2009- факти, взяті автором з різних історичних джерел, що свідчать про справжню історію Російської імперії. Читайте:
«Із різних джерел історичних відомостей доведено: ніякого слов’янського походження Московії не було ніколи – Москва і Московія є продуктом державної діяльності татаро-монгольської імперії й особистим надбанням хана Золотої Орди Менгу-Тимура (правив в Московії в 1266-1282 роках, правлячи хан Батий в 1239 – 1250 роках -Б.В.) саме за нього з’явилася Москва, як поселення, зафіксована 1272 роком… Саме хан Менгу-Тимур, а не Юрій Долгорукий ( 1147 Б.В.) став справжнім засновником Москви і Московського улусу» І далі: «Московія до ХVІ ст.. залишалася в складі єдиної держави – Орди… І етнос залишався переважно фінсько-татарським». Стор. 185.
І далі: «Менталітет української людини відрізняється від московського…Український народ сформувався на базі слов’янських племен: полян, сіверян, деревлян,  тиверців, дулібів тощо. Російський народ сформувався на території північніше  від Оки,  на базі фінських  племен: мері, муроми, весі, печори, мещери, мокші. Пізніше в нього влилася чимала частка татарської крові»…
«…Доля-лиходійка була дуже жорстокою до українського етносу. Його з усіх боків рвали на ошмаття: з північного сходу – московіти, із північного заходу – поляки, із заходу – австрійці, угорці, з півдня – татари. Всі тягнулися до українського хліба, до української душі. Але Російська імперія була найбільш жорстокою і нещадною до українського народу». Стор.364.
І останнє: «подаю читачам справжніх господарів – володарів і повелителів Ростовсько-Суздальських і Московських князівств із 1238 до 1357 року:
1. Хан Батий (1238-1250)
2.Хан Сартак (1250-1257)
3.Хан Берке (1257-1266)
4.Хан Менгу-Тимур (1266- 1282)
5. Хан Туда – Менгу (1282 -1287)
6.Хан Талабула (1287 -1290)
7.Хан Тохта (1291 -1312)
8. Хан Узбек (1312 -1342)
9. Хан Джанібек (1342 -1357)
Саме ці люди були прабатьками так званої російської державності, були у золотоординських ханів лише «хлопчиками на побігеньках». Володимир Білінський.
Володимир Блюсюк. Львів. Липень-серпень 2021 року