Життя, як одна мить
28 серпня Демиду Остаповичу Шуляку виповниться 80 років. Промайнули-пробігли літа, мов бистрії коні. Та є про що згадати поважному ювіляру, простому селянському сину з Лютарівки. Адже прожив гідне життя, отримавши від батьків гострий розум та кмітливість, здобув вищу освіту, працював на керівних посадах. Завжди був поміркованим, врівноваженим, поважав, з розумінням ставився до людей.
Був другою дитиною в родині Якилини Микитівни та Остапа Ілліча Шуляків, мав старшу сестру Надію та молодшого брата Івана. Батько був майстровитим, працював у колгоспі бригадиром будівельної бригади, мати була в ланці, робила на різних роботах. Дитинство Демида припало на важкі часи, війна, голод, нестатки, та зростав у дружній родині, мирилися з тим, що є, сподівалися на краще. Вчився у Лютарівській початковій школі, далі ходив до Ординецької семирічки та Михиринецької середньої школи. Вчився добре, надіялися батьки, що з нього вийдуть люди. Тож легко вступив до Кіцманського зооветеринарного технікуму. Обрав ветеринарне відділення, хотів стати ветлікарем.
Швидко пробігли роки навчання, отримав знання, змужнів. Далі була армія, тоді всі хлопці служили. Побачив трохи світу, служив в артилерійських військах в Кенігсберзі та в Шепетівці. Таки хотів здобути вищу освіту, вступив на факультет ветеринарної медицини Української сільськогосподарської академії в Києві.
Тут зустрів свою суджену. Пішов з другом до його землячки, студентки Київського інституту іноземних мов. Тут і побачив милу, симпатичну, привітну дівчину Валентину, родом з Чернігівської області. Зустрічалися, як друзі. Та Валя закінчила інститут, отримала диплом вчителя англійської та німецької мови, поїхала за направленням на роботу у свою область, а Демид поїхав на практику. Здавалося, що їх шляхи розійшлися.
- Минуло кілька місяців, - згадує Демид Остапович, - я став відчувати якусь пустку, почував себе самотнім, відчував, що мені її не вистачає. Тоді пішов у приймальню інституту іноземних мов, взнав, куди її направили. По номеру поштового відділення дав телеграму, запросив на переговори. І коли нас з’єднали, сказав лише два слова: «Я приїду». Це було восени, ми зустрілися, зрозуміли, що маємо бути разом. Вирішили одружитися 4 січня 1968 року, на зимові канікули. Ніхто ж тоді не думав, що піст, просто, що були шкільні канікули. Весілля ми зробили в Києві, в студентській їдальні, було весело, були наші друзі, ми почували себе дуже щасливими.
Валентина допрацювала до кінця навчального року, а тоді приїхала в Лютарівку. Тут народилася їх перша дитина – донечка Ірина. Через півтора місяця, з вересня 1968 року, Валентина вже навчала німецької мови учнів Ординецької восьмирічної школи. А наступного, 1969 року, коли Демид Остапович закінчив навчання, переїхали до Теофіполя. Став працювати ветеринарним лікарем у районній державній лікарні ветеринарної медицини, згодом став заступником головного лікаря. Валентина Сергіївна викладала англійську та німецьку мову у Теофіпольській середній школі, згодом – у Теофіпольській ЗОШІ-ІІІ ступенів-гімназія. У родині вже зростав син Юрій, клопотів вистачало.
Далі сім років був директором міжколгоспного комбікормового заводу, була це дуже відповідальна робота: великий колектив, відносини з усіма колгоспами, виконання завдань, досягнення показників. За час його керівництва у виробничий процес було запроваджено багато винаходів, був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві.
Знову працював у районній ветлікарні, в інспекції з якості сільськогосподарської продукції. А в 1997 році повернувся у Лютарівку, створив фермерське господарство «Орій». Валентина Сергіївна знову стала працювати в Ординецькій школі.
- Рідко хто так робить – з Теофіполя повертається у село, - каже, - господарювати на землі було тоді непросто, ціни на техніку, пальне, мінеральні добрива, засоби захисту були високими, а нашу продукцію – вкрай низькими. А втім, диспаритет цін у сільському господарстві залишався завжди, а підтримки держави практично немає. Ще ж у спадок від попереднього господарства я отримав великі борги, і всі треба було сплатити. Це було велике випробування. Та люди мали роботу, ще ж я дуже радий, що вдалося відбудувати в Лютарівці Українську Православну Церкву.
14 років очолював господарство, та, зрештою, прийняв рішення вже відпочивати, бо й здоров’я вже стало підводити. У рідному селі так і залишилися жити, тут тихо, спокійно, чисте повітря, на їхній садибі квітують квіти, росте молодий садок. Радіють своїм дітям: Ірина працює керуючим відділенням Ощадбанку у Теофіполі, Юрій живе у Києві, він економіст. А найбільша втіха – онуки Тарас, Дарина та Софійка. Тарас вже має диплом бакалавра з менеджменту, Дарина навчається в Художній Академії, а Софійка – третьокласниця.
Демид Остапович завжди жваво цікавиться, що відбувається в Теофіполі, у районі, а тепер – громаді. Залишається щирим прихильником «Життя Теофіпольщини», перечитує кожний її номер від «а» до «я». З болем сприймає, як занепадають села, як закриваються дитячі садки, школи, сільські клуби. Його покоління розбудовувало села, а тепер все знищується.
Та 28 серпня у родині Шуляків буде гарне свято. Тож приєднуємося до ювілейних віншувань та зичимо шановному ювіляру дорожити кожним днем, насолодуватися життям, радіти його щасливим миттєвостям. І хоч воно таке коротке, і багато в ньому прикрощів, і рідна ненька Україна така багатостраждальна, та все ж воно – прекрасне.
А.Джус
