Валентина Петрівна Науменко народилася 5 липня 1940 року, все своє життя прожила у Новоставцях, працювала на різних роботах, але не дивлячись на втому, любила пісню і вишивку. Довгий час керувала клубом за інтересами «Вишиванка» при Новоставецькому Будинку культури. Багато її робіт експонувалося на різних виставках, розбрелися по різних оселях України. Вишиті нею рушники поєднали не одну пару закоханих сердець. Пам’ять про неї житиме довго в її родини, односельців та друзів. Адже вона була мудрою порадницею та Берегинею для свого роду.
Пізно ввечері я повертався в село з рибалки. Навіть самому не віриться, звідки я йду (в селі, з його клопотами, городами, сінокосами вирватись куди-небудь вбік – це нереально).
Вже добре стемніло. Годину назад налетіла маленька сива хмаринка і з неї сівнув дрібненький теплий дощик. Йшов недовго, хвилин 10 – 15. І враз після денної спеки посвіжішало повітря і в ньому відчулося те, чого не почуєш у жодному місті – як пахне прибита дощем польова дорога.
На сході починає світлішати і поволі на небо піднімається великий золотий диск – місяць. В селі чути лінивий собачий перебріх. Десь на вулиці почулося півняче «ку-ку-рі» і на високій ноті обірвалося. Це, напевне, через вікно в курник заглянув місяць і своїм світлом розбудив гребенатого розбишаку. Зрозумівши, що він свого «будильника» включив занадто рано, півень зразу ж його і вимкнув. І пішов ще один запах, теж особливий, який чути тільки ввечері, вночі. Це пахне матіола.
Звернувши з польової дороги в село, поволі йду асфальтованою вулицею, дивлячись під ноги, щоб часом не наступити на «міни», які могла залишити після себе череда, що повернулася з пасовища. В полотняній торбині заворушився десяток-другий круглобоких карасиків, яким судилося потрапити або в юшку, або польопатись в сметані на сковороді.
Підходжу до хатини, що причаїлася в пахучому яблунево-вишнево-виноградному саду. Тут колись жила-проживала сім’я Козубів. Батьки Олександр Омелянович, Валентина Петрівна і діти Галина, Надія, Олександр. Це була проста, рядова сільська сім’я, яких багато тисяч. Батьки працювали в колгоспі, діти ходили до школи. Повиростали діти, повиходили заміж, одружились, розбіглися в різні боки з батьківської хати. В кожного вже свої сім’ї, свої заморочки. І так живуть вже кожен своїм життям.
Але. Є одне але. Із своїми радостями, печалями, проблемами ми всі приходили сюди – на вулицю Садову, - до мами, сестри, бабусі, тещі – як кому приходилась Валентина Петрівна. Вона в роду Науменків (дівоче прізвище) залишилася найстаршою в Новоставцях. І сюди завжди з’їжджалися, сходилися всі – брат Петро із Славути, Борис із Святця, Славик і Анатолій з Новоставець, Ніна з Борисполя. З’їжджалися на Пасху, Зелені свята, Новий рік. А особливий день – це було п’яте липня – день її народження. Вона була мудрою, розумною жінкою, наставницею. Її порад дослухалися, вчилися в неї. Валентина Петрівна все вміла. І зготувати, і поспівати. А який у неї був хліб, спечений в печі на капустяному листку. Це був не хліб, а витвір хлібопекарського мистецтва. А ще вона була майстринею вишивок. Її вишивки були і в хаті, і в клубі, і на виставках. Усім і у всьому вона давала раду – і в хаті, і в городі, і в сім’ї – і старим і малим.
А ще через її руки – натруджені, жилаві, в мозолях і водночас такі теплі і ласкаві, пройшли не одні дитячі купання. Так, як вона, ніхто не вмів взяти дитинча з рук молодої мами, розповити, положити в купіль (чи з любистку, чи з череди, або з гілочок смородини (від запрілості) і викупати. А потім, ще в купелі, зміряти дитя. Аґукаючи, щось там примовляючи, помаленьку - поволеньки зігнути крихітні ніжки – рученьки, розімлілі, розпарені і торкнутися навхрест одне до одного: лівий ліктик до правого колінця і навпаки. Опісля вийняти з купелі і віддати мамі, яка вже сама за пеленає (але все рівно під наглядом) і дістане з пазухи те, що для дитяті зараз найнеобхідніше – мамину «цицю». І, дивлячись на цю картину, на цю ідилію, мимоволі згадуєш Тараса Григоровича – «нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим». І вже через півгодини дитинча солодко спить, не випускаючи з губи мамину цицю, час від часу чогось там посміхаючись.
А баба – мама Валя, трохи ще посидівши, потихеньку йшла додому, щоб і собі відпочити. І так день за днем, рік за роком. Виросли діти, виросли онуки, дочекалась правнуків. Ще могла б трохи прожити, але, можливо, її доброту чекали десь там… наверху.
І ось вже кілька років, як її з нами нема. Пішла вона від нас 30 березня, в день теплого Олекси. Очевидно, Господь підібрав їй цей день, бо вона така і була – тепла, лагідна, а ще, Валентина значить «добра, сильна». І такою назавжди залишиться в пам’яті тих, хто її знав і ніколи не забуде – нашу Берегиню. Світла і вічна вам пам’ять, Валентино Петрівно.
Микола Гаврилюк
